Я накинув на плечі шинель і присунувся до вогню в каміні. Зозуля й Бучма знову лягли спати, Сухомлин відправився заспокоювати коней. Петренко сидів біля вікна й мовчки дивився в темряву. Раптове почуття гострої небезпеки охопило мене.
— Лягай спати, Петренко! — звернувся я до нього. Той повернув голову в мій бік. Погляд був порожній і байдужий:
— Дякую, пане полковнику, я вже виспався.
Я дивився у вогонь. Тепло від нього заспокоювало, наганяло приємне розслаблення. Мені снився сон. Уперше за ці божевільні дні. Уві сні були квітучі сади й музика.
Я прокинувся від жаху, який увірвався до мого сновидіння.
Вогонь погас, у темряві за вікном завивав вітер. У кімнаті нічого не було видно. З кута, де спав Зозуля, доносилися моторошні звуки — здавалося, що там собака гризе кістку. Я нахилився над комином і сунув туди суху гілку. Мерехтливе полум’я освітило кімнату, і я побачив Петренка, який, сидячи над тілом Зозулі, гриз його горло. Упир зупинився й повільно повернув голову до мене. Усе підборіддя, шия і груди його були залиті кров’ю. Мене наскрізь прошив божевільний зосереджений погляд. Я схопився за револьвер, який лежав поряд зі мною. Щось на зразок моторошної посмішки скривило рота колишнього козака, і той миттєво кинувся на мене. Я відкинувся навзнак і ледь встиг натиснути на гачок. Шість пострілів впритул з тяжкого «браунінга» відкинули упиря до стіни.
З сусідньої кімнати прибіг Сухомлин, тримаючи напоготові скоростріл. Поступово розвиднювалось. Петренко лежав навзнак біля стіни. Раптом він підняв голову й почав повільно вставати, очі його вперлися в нас. Я відчув, як моє волосся на голові стає дибки. З його горлянки вирвалося звіряче гарчання, і він знов кинувся на мене. Сухомлин закричав, і його крик потонув у торохкотінні «льюїса». У напівтемряві я бачив, як з широкого жерла скоростріла виривається червоне полум’я, як з грудей Петренка летить клоччя бекеші, як він у корчах б’ється під зливою свинцю на підлозі. Вистріливши всі набої в свого колишнього товариша, Сухомлин з жахом кинув розпечений скоростріл.
Декілька хвилин ми стояли над упирем. Коли той знов підняв на нас свої мертві очі, я закам’янів. Упир дивився на мене. Він встав, і я чітко побачив довгі скривавлені ікла, які стирчали в нього з кутів рота. Сухомлин закричав і кинувся бігти, але упир одним стрибком наздогнав його й почепився на спину. Вони впали. Я підскочив до них і схопив упиря за волосся, намагаючись відтягнути від Сухомлина.
Залізні пальці вчепилися мені в плече, відштовхнули вбік: блискавка зі свистом майнула в повітрі, і упир почав розвалюватися навпіл. Над упирем з шаблею стояв Бучма. Другим блискавичним ударом він відсік йому голову. Я ніколи не бачив, щоб з людського тіла могло сплинути стільки крові. Сухомлин миттєво вихопився з — під розваленого упиря. Він тремтів, залитий з голови до ніг кров’ю.
— Тут стрілянина не допоможе, пане полковнику, — спокійно сказав Бучма. — Я там, на вулиці, осику бачив.
Бучма вийшов. Я глянув на Зозулю. Навколо нього з перегризеного горла розтікалася калюжа крові. Сухомлин розширеними очима дивився на відрубану голову упиря:
— Що це?
Я мовчав.
З’явився Бучма. У руках він тримав свіжі дерев’яні коли.
— Ну от, — сказав він, — завжди думав, що люди про упирів брешуть.
Біля палацу ми вирили широку могилу. До неї поклали тіла Зозулі та Петренка. Бучма відрубав, незважаючи на наші заперечення, голову Зозулі і вбив прикладом гвинтівки обом осикові коли в груди.
Я спробував знайти сліди Петренка біля палацу. Вони виразно відбивалися на мокрій землі. Було видно, що він вийшов з лісу й декілька разів обійшов будівлю, перш ніж зайти туди. Раптом я помітив, що біля чітких відбитків підошов Петренкових чобіт слабко проступають обриси ще якихось слідів. Усі вони виходили з лісу.
Я повернувся до палацу. Назустріч мені вийшов Бучма:
— У Сухомлина лихоманка!
Посередині кімнати на розісланих шинелях лежав чотар, — він тремтів, немов від сильного холоду. Обличчя його було червоне й дуже спітніле. Я присів поблизу й поклав руку на лоба. Мою долоню обпік жар. Він все ще був у скривавленій сорочці.
ebooksa