Басаврюк ХХ

«Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села».

Кожух обережно поклав книгу і взяв «Маузер». Він підійшов до Лавріна й обняв його, потім, ступивши на крок назад, звів курок і вистрілив у серце колишньому ворогу…

Останнім був дід Леміш. Кожух поцілував його в жорстку й задубілу щоку, вкриту глибокими зморшками. Дід спробував обійняти його, але не зміг, і тільки глухо проговорив:

— Нічого, козаче, давай…

…Потім Кожух стягнув легкі трупи на лаву до столу, і з лиману, який недаремно називали Солодким, набрав у казанок води. Коли вода закипіла, він кинув туди сім твердих шматків хліба. Останній раз він вечеряв зі своїми побратимами. Кожух доїв гарячу юшку і ще раз оглянув мертвих повстанців, які гордо, зі зброєю, сиділи край столу. Каганець кліпав останніми зблисками полум’я. Обличчя мерців були урочисті й умиротворені.

— Дякую вам, товариство! — пролунало в тиші. Виходячи, він озирнувся назад, ґніт дотлівав. Обриси розчинялися в темряві.

Коли Кожух вийшов із землянки, над плавнями стелився ранковий туман. Він старанно заклав очеретом вхід і зверху, у ледь помітний пагорб, встромив шашку Коляди. Пройде зима, і вже навесні, під осокою, зникнуть сліди повстанського сховища, і тільки іржава козацька шашка залишиться єдиним пам’ятником останнім нескореним.

Весь день Кожух проспав, загорнувшись у бурку. Тіло було переповнене давно забутим відчуттям теплої ситості. Він намагався зберегти це тепло і спокій, і тому сновидіння не чіпали його.

Прокинувся Кожух, коли вже сутеніло. Швидко перезарядив свій «Маузер», повісив на пояс гранату, звично перевірив, як легко виходить з піхов кинджал, закинув за спину короткий кавалерійський карабін. Останні промені сонця м’яко падали на воду, коли Кожух відштовхнувся від берега і спрямував каюк у зелений лабіринт плавнів…

Заховавшись у комишах, крізь сутінки Кожух уважно роздивився берег. Вартові, зраділі, що прискіпливий начальник не приїхав, ліниво тинялись по березі. Дочекавшись повної темряви, роздягнувся, загорнув одяг і зброю в черкеску, і, тримаючи згорток над головою, безшумно поплив до берега. Прибережний очерет червоні давно вже вирубали, але він запримітив невеличку балку, допливши до якої, зміг би опинитися поза сектором огляду вартових.

Тепла вода приємно освіжила тіло. Кожух плив легко, загрібаючи однією рукою по — пластунськи. Йому пощастило, — переддощові хмари закрили місяць, і він зміг доплисти непоміченим. Обережно пробрався по балці далі від вартових і одягнувся. Замість кубанки навколо голови зав’язав чорний башлик, залишивши відкритими тільки очі, високо закатав рукава черкески, а приполи по — чеченськи заправив за пояс. Витягнув «Маузер» з футляра, діслав кулю до патронника й сунув тяжкий пістолет за пазуху. Тримаючи в руках карабін, Кожух, зігнувшись, безшумно побіг до крайніх хат станиці.

2

Усе було, немов як завжди, — густі сади, серед яких виднілися очеретяні дахи куренів, духмяні пахощі відцвілих садів, дружний хор цикад, пряне тепло неповторної кубанської ночі. Але Кожуха відразу охопило гостре відчуття чогось моторошного. Він зупинився, припавши до високого тину, і відчув, як холодний піт стікає по його обличчі. Він зрозумів причину цього — станиця мовчала. Не співали біля дворів старі козаки, згадуючи дідівські пісні, не заливалася під скрипучі гармоніки зі свистом та гиканням молодь, вихваляючись вояцькими тембрами перед дівчатами, а ті, у свою чергу, не підсміювалися над кавалерами своїми уїдливими переспівами. Не було чути іржання коней, гавкання собак, звичного шарудіння обов’язкової живності в господарських подвір’ях.

Кожух швидко пішов далі, де за кілька дворів стояла хата Баглаїв, великої та щирої родини, добрих господарів та невтомних співців. Останній раз, ще взимку, десятирічний Омелько Баглай притягнув до повстанців мішечок з «бурсаками,» тютюном та чвертю самогону. Тепер Кожух хотів розпитатися у старого Петра Баглая про події у станиці. Ворота в Баглаїв були чомусь відкриті. Кожух тихо загнав патрон до патронника і, тримаючи карабін напоготові, проскочив до великого двору. На подвір’ї було тихо, великий курінь Баглаїв білів у темряві. Кожух обережно пішов, ховаючись за стіною порожньої стайні, до нього. Раптом він побачив темну постать, яка стояла навколішки, прихилившись до високої яблуні посередині двору. «Засідка,» — промайнуло в голові в Кожуха. Але, придивившись уважно, засумнівався в цьому. Людина була одягнута в білу сорочку, явно непридатну для маскування, і стояла обличчям до хати. Кожух наважився підійти до людини, про всяк випадок вихопивши кинджал. Його рука схопила людину за плече й повернула до себе. Кожух упустив кинджал і відсахнувся. Перед ним лежав кістяк, обтягнутий шкірою. На Кожуха дивилися вирячені очі, на голові стирчали рідкі пасма білого волосся. Розчахнутий рот був забитий зеленим листям з яблуні. Він упізнав мерця по довгих темних вусах. Це був його одноліток, колись кремезний і доброзичливий, веселий батареєць Тарас Баглай. Кожух встав на ватяних ногах і, сам не знаючи для чого, зайшов до хати. Там відразу замість свіжої прохолоди саманного куреня в ніс йому вдарив потворний солодкуватий запах розкладеної людської плоті. Коли очі його звикли до темряви, він побачив на лаві під іконами мертвого старого Баглая, борода якого стирчала на закинутому назад обличчі, стара Баглаїха сиділа біля нього, руки її по — селянськи були складені на колінах, голова, пов’язана старою хустиною, опущена на груди. Жінка Тараса, колись моторна Тетяна, краща співачка на цьому краю станиці, лежала на глиняній підлозі. Однією рукою вона обнімала річну дитину, малого Петра, а другою стискувала висохлу грудь. У хаті гула хмара мух. Кожух сахнувся назад, наштовхнувся спиною на піч. З гуркотом попадав, давно вже не потрібний господарям, кухонний реманент. Раптом Кожух застиг з перехопленим подихом, — на подвір’я хтось заходив. Почулися голоси:

— Ну ось, а ти казав, що Тетяна до вечора помре.

— А що, бачиш, — ось Тарас лежить.

— Давай його заберемо, а Тетяну вже завтра, з дідом та старою, все єдино, на гарбі місця нема.

— Що й казати, усю вулицю в Пусту балку поперевозили.

— Чуєш, а Заброда не бреше, пайку видасть за нічну роботу?

— Хто знає, як у доброму настрої буде після бенкету з Фельдманом, то, може, й видасть.

На подвір’ї почулося шарудіння, хтось гучно сопів, тягнучи мертве тіло, потім зарипіли колеса гарби, і все змовкло.