— Що там, у станиці? — запитав Лаврін.
— Фельдмана бачив, прикотив автомобілем до батарей, у бінокль на плавні вилупився, жаль, далеко було, побоявся я з гвинтівки схибити, кинджалом би його… А станиця мовчить.
Знов запала тиша, про Фельдмана всі знали. Ще у вісімнадцятому році заявив про себе на Кубані, коли за його мандатами на вулицях Катеринодара хапали молодих дівчат червоноармійці «для націоналізації». А далі, керуючи після Артабекова крайовим ВЧК, не одну тисячу впертих кубанців відправив до потойбічного світлого життя. Тепер Фельдман був поблизу, щоправда, під охороною цілого полку та двох гарматних батарей.
Кожух сів край столу. На столі біля каганця лежала велика, розбухла від часу та вологи книга з читаними та перечитаними, пожовклими та замусоленими грубезними хліборобськими пальцями листами.
Надламаний голос діда Леміша розбив тишу:
— Чуєш, Кожух? Поки ти в комишах був, ми з кошем порадилися… — дід змовк, набираючись сил, потім, важко дихаючи, продовжив, — нам все єдино тут з голоду гинути, так ти, теє… поки ще в силі, наш хліб собі візьми і з тими сатаниїлами порахуйся за всіх…
Кожух втупився в діда, провів поглядом по інших. Він зустрівся з їх очима й побачив у них силу, якої не мав у собі. Ахмет важко повернув до нього голову — і Кожух не витримав. Він устав і, хитаючись, підійшов до стіни, погляди пронизували йому спину.
Як постріл у потилицю, він почув твердий голос Лавріна:
— Бери!
Спираючись руками на стіну, Кожух озирнувся. Лаврін стояв, тремтячою рукою протягуючи йому чорний сухар.
— Я не можу, — запинаючись, вимовив Кожух.
Дід Леміш дістав замотаний у десяток білих ганчірок останній у своєму житті окраєць закам’янілого хліба.
— Тільки смерть заподій нам козацьку… щоб ми не від голоду.
Кожух зчепив зуби й вихопився з землянки. Він стояв на вологому повітрі й дивився в безмежне небо, на якому вже рясно висипали діамантові зірки. Зоряне небо було величне і спокійне, з неба не було видно вимираючі станиці…
Коли Кожух повернувся, вони усі стояли. Живі мерці, які повстали зі своїх могил, волаючи до нього, отамана Кожуха, за останньою справедливістю, яку не дочекалися від Бога.
Кожух витяг свій «Маузер» і поклав на стіл біля книги, потім зняв кубанку й низько, перший раз у своєму гордому житті, поклонився повстанцям:
— Прощайте, брати, і простіть.
У відповідь різноголосо загули слова прощення й надії. Тоді Кожух узяв книгу, навмання розкрив її і почав читати:
«І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива, — Се Бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих! І воздає Злодіям за злая!»
Його голос, спочатку западаючи, міцнів, ставав голоснішим і пекучим. Слова розходилися по землянці, вони наповнювали серця сильним і м’яким спокоєм, були провідниками в щасливе минуле, яке чекало їх попереду:
ebooksa