Козацький оберіг

Козак Голота повів плечима:

— А що це за стародавня фортеця була?

Тут очі панотця так і засяяли, і він показав стос старих, жовтих і цупких листів.

— Замок наш років шістдесят тому за наказом Великого князя збудували, а я сюди службу правити приїхав з Києва двадцять п’ять років тому. До мене служив у замковій капличці один старий священик, який господарські записи вів, — хто народився, хто хрестився, хто вмер. Коли я сюди прибув, він уже преставився, а його папери у скрині до сьогодні збереглися. Я ці записи особливо й не дивився. Аж сьогодні вранці Господь мене осінив, і я їх трохи погортав. Так ось, що я там прочитав, — з цими словами панотець почав гортати сторінки.

— Панотче, можливо, ми десь у вас їх прочитаємо? — запропонував Голота, озирнувшись навкруги.

— Добре, — погодився панотець, і вони всі відправилися до каплиці.

Обережно розклавши листи на столі, отець Григорій почав перебирати їх промовляючи:

— Так, так, не ці, тут про хрестини, тут… еге, ось! — Від паперів піднімався стовпчик пилу, Данько навіть чхнув. Панотець суворо глянув на нього, і хлопець схопився за ніс, щоб не заважати.

— Так, ось, — повторив панотець і почав читати:

«Із Божою допомогою прожив я довгий вік. Старча неміч та хвороби свідчать, що наближається час предстати перед Спасителем. Сподіваюся, що прохання начальника замкової сторожі до старости буде прийняте милостиво, і до нашого замку пришлють нового священика. Тоді серце моє буде спокійним, коли в цьому небезпечному місці люди не будуть позбавлені Божого слова та благословення.

Багато чого сподобив мене Господь бачити за мій недовгий вік. Бачив багато великих подій і великих людей. Тільки знаю, що час зітре на порох все, що, здавалося б, має стояти вічно. Тому хочеться мені, щоб хоч щось залишилося на цих сторінках. Не думаю, що відміряв мені Бог ще багато часу, але все ж хотілося б мені залишити для тої доброї людини, якій потраплять на очі ці письмена мої, ту таємницю, яка вже тридцять років лежить тяжкою вагою на моєму серці. Можливо, стане вона у пригоді добрим людям, і молюся я Богу, щоб не прислужилася вона силам темним.

Тридцять років я живу в цьому замку й віддано правлю службу Божу в каплиці. Лише я знаю, яка велика таємниця прихована серед стін цієї фортеці. Тому й міркую я, що прочитати це зможе людина, яка в замку Святу службу править і, можливо, те, що я пишу зараз, зможе статися їй у нагоді…»

— Тут взагалі довго читати, тут він і про себе пише і про те, як його митрополит через прохання Великого князя відправив до цих степів, — перервав отець Григорій, — я ось що хочу — саме про наш замок прочитати, і ось ці листки окремо відклав:

«…Нарешті прибули ми на місце, де князь призначив будувати фортецю. Місцевість ця немовби Господом Богом призначена для того, щоб звести твердиню неподолану для будь-якого ворожого війська. Видко, і стародавні воїни це розуміли. Тому побачили ми залишки кам’яних стін та веж, що темніли між травами та кущами. Частину каміння розібрали колись поселяни, частину зруйнував час, але й залишки стародавньої фортеці здавалися грізними та могутніми. Керувати будівництвом мав видатний саксонський інженер Готліб. І хоча був він католиком, ми з ним добре заприятелювали. За вдачею був він веселий, а розум мав мудрий і дотепний.

Усю дорогу проводили ми з ним в релігійних диспутах та розмовах про всілякі дива, якими Господь так щедро наділив наш світ. Прибувши до залишків старої фортеці, провів я богослужіння, щоб вигнати язичницький дух, котрий залишався тут з часів прадавніх. А інженер Готліб довго блукав між уламками стін і сказав потім мені, що фортеця була в сиву давнину побудована та ще й такими майстрами, перед якими Готлібу треба на знак пошани шапку зняти.

Почалося будівництво. Робітниками були селяни, які хотіли оселитися на цих плодючих, але й небезпечних місцях. Козаки-воїни їм теж допомагали. Але здавалося нам, що уламки фортеці наче опиралися своєму остаточному знищенню — то несподівано падало каміння, то якійсь робітник на рівному місці калічився. А ночами чулися якісь дивні звуки — чи то плач, чи завивання вітру. Так що мені довелося ще кілька разів відслужити службу Божу. Інженер Готліб ставав усе похмуріший і багато читав. І все книги, писані латиною та грецькою мовою, які привіз сюди, намагаючись знайти якісь відомості про минуле цієї таємничої фортеці. Він розглядав залишки старих стін та все порівнював, яке каміння до яких часів відноситься. Нарешті, здається, він щось знайшов, для себе прояснив і одного вечора розповів мені предивну історію.

Розповів він мені, що вперше цю фортецю почали будувати в незапам’ятні часи народи, ім’я яких вже ніхто й не знає. Тисячу років тому за наказом римського імператора Траяна, дійшов сюди один консул з когортою кращих римських воїнів і побачив на цьому місці фортецю. Уже тоді вона здалася йому дуже старою.

Спробував римлянин захопити фортецю, щоб залишити в ній гарнізон, але місцеві жителі — безстрашні вершники, «жовтобороді» сармати на закутих у залізо конях — розгромили його військо. Легенда розповідає, що головним правителем цих сарматів була смілива й мудра жінка. Мала вона велике чарівне бронзове дзеркало із далекої країни Хань. Сам консул ледь живий дістався Дунаю, де розповів імператору і про фортецю, і про войовничі народи: ясів, алан і сарматів, які жили в цих причорноморських степах. Потім ще більш дивні речі діялися тут.

Через сто п’ятдесят років один римський купець зі своїм торгівельним караваном відправився сюди, щоб розвідати те, що діється в цих степах. Коли повернувся назад, то повідомив, що на ці землі прийшли грізні воїни-готи, які покинули свій великий острів у північних морях. Готи хотіли знайти ту землю, де народився їхній верховний бог Один, і де росте чарівне дерево-ясень, на якому, як вони вважали, тримається весь світ.

Готи об’єдналися і з сарматами, закутими в залізо, і з антами — непереможним народом воїнів. Разом вони побудували багато замків і фортець, а їхньою столицею була могутня фортеця над Дніпром. Ця держава простягнулася від Карпат до далеких Кавказьких гір, і Рим боявся, що ця держава зможе стати могутнішою за їхню імперію. Дійсно, змогли об’єднані сили готів, сарматів та антів-слов’ян добряче потрощити римські війська.