Але почалися між ними свари, і, користуючись послабленням союзу могутніх воїнів, що утворився на Дніпрі, римляни підмовили напасти на готський союз войовничий народ гунів, що жив колись біля самої Хіни. Почалася в цих землях колотнеча велика, довга та кривава. Полягло тут багато добрих воїнів, і зрештою завоювали гуни цей край. Був цей народ кочовим, фортець не будував, а покладався на свою кінноту. Тому занепала наша фортеця, почала потрохи руйнуватися.
Уже пізніше відновив її мудрий київський князь Володимир і залогу в ній залишив. Могутньою твердинею стояв цей форт, та тільки з часом занепала велика держава київських князів через розбрат та чвари та через нашестя безбожних монголів, що вийшли, здається, з самого пекла. Довго вони не могли приступом фортецю взяти, а коли захопили, то все, що було всередині, знищили та попалили.
Так ці, ще досі могутні руїни, майже три століття і простояли, аж доки не вирішив Великий князь на їхньому місці новий замок збудувати.
Але ще розповідали, що була в готів, антів та сарматів одна таємна священна фортеця. Інженер Готліб був упевнений: саме на її місці ми й хочемо побудувати новий замок.
Він повідав мені стару таємницю побудови деяких особливо важливих фортець у давнину. Розповідав, що в кожної було своє «серце», тобто чарівний, заклятий камінь, під яким мав бути вхід до таємного підвалу, де посвячені переховували найбільшу таємницю. Якщо не знайти «серце» старої фортеці та не принести йому певну жертву, то звести на її місці нову нікому не вдасться, а те, що побудують, швидко розвалиться чи впаде в руки ворога після першого ж приступу.
Я часто в молитвах питав Господа, чи не є противним Йому це поганство, але не сподобився отримати відповідь. Подумав я, грішний, що в цьому дикому краю, який здається на перший погляд таким пустельним, насправді безліч віків вирувало бурхливе життя, жили народи, які мали свої вірування і своїх древніх богів. Слово Господа нашого ще не встигло розвіяти могутність тих богів.
Вдень робітники за вказівкою майстрів потроху розбирали кам’яні залишки фортеці та закладали старі брили у фундамент нових стін. Сторожа з князівських латників пильно дивилися за степом, щоб кочовики не застали нас зненацька. Я молився та правив службу. Що стосується майстра Готліба, то він, здається, ніколи не відпочивав — ночами сидів над своїми книгами, робив якісь виміри та порівнював їх із положенням зоряного зодіаку, про яке дізнавався з допомогою тої великої труби, що наближувала предмети. Вдень він керував роботами та ще разів по десять оббігав навколо залишків фортеці, уважно дивився у свої креслення і щось до них дописував.
Я навіть почав хвилюватися за душевний стан мого приятеля. Та якось одного вечора він сказав мені, що здогадався, де має знаходитися «серце» фортеці. Він довго пояснював, як вирахував це місце, але я, не будучи добре обізнаним у будівельному мистецтві та в астрології, мало що зрозумів. Хіба тільки те, що саме цієї ночі зірки на небі зійдуться так, що рівно опівночі, і то лише на декілька хвилин, під сяйвом місяця засвітиться місце, де прихований вхід до «серця» фортеці. Це, пояснив мені майстер, робили стародавні майстри й жерці у всіх країнах, де довелося йому бувати — в Іспанії, Баварії, Італії, Чехії та Польському королівстві. Готліб запропонував мені цієї ночі спробувати знайти «серце» фортеці.
Я спочатку відмовився, не бажаючи навіть наближатися до поганських таємниць. Та Готліб переконав мене, що без Cвятого слова та благодаті, переданої мені через висвячення до священицького чину, нова фортеця триматися довго не буде. Крім того, я міг явити силу і славу Господа нашого, примиривши нове зі старим. Помолившись та скріпивши серце, я погодився, хоча й відчував, що доведеться мені брати участь у справах, що не личили моєму сану.
Таким чином, я, священик Йосафат, літа 1497 від народження Христа, числа 12 місяця червня відправився із майстром Готлібом назустріч дивним пригодам.
У пана Готліба був великий круглий годинник на ланцюжку, що нагадував цибулину. Інженер хвалився мені, що таких є тільки два у всіх краях, де Христа визнавали. Згідно із показниками цього годинника, за десять хвилин мало блимнути те місце, де знаходилося замкове «серце». Осінив я себе й майстра святим хрестом і з тремтячим серцем відправився за моїм невтомним приятелем. На мій погляд, треба було взяти нам пару надійних латників, але інженер рішуче це заперечив, посилаючись на те, що таємниця повинна залишитися між нами двома. Але пішов з нами учень Готліба, юнак років п’ятнадцяти, родом з Іспанії, який супроводжував майстра в усіх його мандрах. Іспанець мав на собі сталевий панцир і меч.
Ніч надворі була непроглядна, вітряна, світла зірок не видно було, і лише місяць час від часу проглядав крізь хмари. Взяв я із собою Святе Писання. Помітив також, що в майстра при боці була довга рапіра. Повів мене Готліб до північної стіни, навпроти якої височіла висока тополя. Біля неї стали ми, і почалося довге очікування. Дуже старанно вирахував пан інженер, де саме нам стати, так, щоб тополя саме з правого боку від нас знаходилася. Ніколи не думав я, що час може так довго тягнутися. І ось нарешті годинник, який пан Готліб у руках тримав, декілька разів тихо продзвенів, сповіщаючи, що північ наступила. У цю ж мить просто від тополі пролягла світла стежка прямо до уламків стіни, що навпроти нас темніли.
І тут побачив я, що там засвітився вогонь, білий та яскравий, переливався він срібним відблиском. Я руками у Святе Писання вчепився, а Готліб з іспанцем радісно до цього відблиску кинулися. Підбігли й почали руками брилу вбік відтягувати. Хочу сказати, що на відміну від мене, Готліб статури був досить мізерної, тому підійшов і я та допоміг їм брилу, а вірніше — кам’яну плиту — відсунути. Готліб запалив смолоскип, перехрестився й разом з іспанцем безстрашно в темряву ступив. Кликав він і мене, але я вирішив, що краще буде мені на місці залишитися й у підземний морок не спускатися.
Не знаю, скільки часу минуло. Встиг я і «Отче наш» декілька разів прочитати, і охоронну від бісів «Хай воскресне Бог», і «Вірую». Молитвами моїми вирвався із підземелля Готліб — блідий, як місяць. Весь тремтів він, і очі його були розширені від жаху. У руках він тримав рапіру, і тіло його тіпалося, мов у лихоманці. Не промовивши жодного слова, схопив він тремтячими руками кам’яну брилу і став отвір у підземелля закривати. Я йому допоміг і, не питаючи нічого, довів до намету, де він жив.
А на другий день почував я себе дуже зле, мабуть, покарав мене Господь за мій вчинок жорсткою лихоманкою, і пролежав я у трясці цілий місяць. А коли видужав, дізнався, що інженер Готліб, давши всі накази робітникам і залишивши замість себе здібного майстра Ореста з королівського міста Львова, зібрався нашвидкуруч і самотній у невідомому напрямку від’їхав.
Після одужання побачив я, що будівництво замку йде швидко, набагато швидше, ніж майстри розраховували, і без жодної затримки чи неприємності. До місця того проклятого не хотів я навіть наближатися. Хоча, коли вже побудований замок я освячував, довелося мені навколо всіх стін обійти. І як проходив повз північну стіну із кадилом, здалося мені, що тополя переді мною, наче перед спільником по змові, гіллям затріпотіла, аж я декілька разів перехрестився й молитву побожно прочитав.
Не знаю, що там тієї бісівської ночі відбулося, і вже тридцять років намагаюсь не думати, але чомусь мені здається, що не варто отой спогад про моторошну ніч із собою до могили забирати. Може вона колись у нагоді добрій справі стане.
Тому нехай Боже благословення назавжди залишиться над цим замком і над нашим славним краєм.
Амінь.»
— Оце так історія! — промовив соцький, коли панотець закінчив читати. — Скільки років цей замок охороняю, але й гадки не мав, що тут такі дива творилися!
ebooksa