— Та збираємося до Києва, на ярмарок, а далі, якщо сіль та рибу вдало продамо, то пшениці закупимо й повеземо до Львова, а може й іще далі. Кажуть, зараз на пшеницю через колотнечу, яку між собою у Французькому королівстві та імперських володіннях католики з лютеранами затіяли, ціна зросла.
— Ну, то нехай буде удатною ваша мандрівка. — Промовив кобзар. — А чи не чули ви про в’язницю Чалми-бека, у якій вже дванадцять років перебуває дуже важливий полонений, з нашої України вивезений. Чув я, що його Чалма-бек не як усіх інших в’язнів біля каменоломень тримає, а в особливому кам’яному казематі.
Отаман Квач трохи подумав і, не поспішаючи, сказав:
— Та чув я про такого, але більше ви, мабуть, про нього довідаєтесь у купця Рустама. Він недалеко від Кафи тримає караван-сарай. Ми з ним деякі торгівельні справи ведемо. Я, коли козакував, його від розбійників врятував. Тому вирушайте до нього і скажіть, що від мене прийшли. Буде вам і притулок, і новини про все, що у Криму діється.
— Красно дякую, пане отамане, — поштиво сказав кобзар.
— Пане Квачу, пане кобзарю, куліш уже готовий! — крикнув молодий чумак, який схилився з черпаком над казаном, де кипіло якесь запашне вариво.
— Отож прошу до нашого чумацького обіду, — щиро посміхнувся Квач, — а за тим, якщо буде на те ваша ласка, може й заспіваєте нам, пане кобзарю?
— А чом би й не заспівати? — посміхнувся Будник.
Усі розсілися навколо великої ряднини, заставленою їжею. Данькові здалося, що він ніколи не їв смачнішої кулеші. Кобзар, не поспішаючи доїв, ґречно подякував кашоварам і протягнув руку до чохла.
Запала тиша…
Музикант підкрутив спеціальним дерев’яним пристроєм-«рибкою» кілки, настроюючи струни. Усі зачаровано дивилися на руки кобзаря, що немовби почали жити своїм окремим життям, злилися зі струнами в одне ціле і, мабуть, викликали десь із іншого світу журливу і прозору, чисту й бажану, немов криниця, до якої припадає спрагла людина, мелодію.
Потім кобзар заспівав тихим голосом. Але цей голос проникав у душу кожного слухача, і від цього душа ставала світлою і трохи сумною, ясною й чистою, як буває у світі, коли після зливи промінь сонця розвіює темні хмари.
Кобзар співав про далекі подорожі чумаків, про чайку, яка скиглить понад битим шляхом, про родину, що чекає свого мандрівника, про степові бурі та снігові завірюхи, крізь які пробивається чумацька валка, про ворогів, котрі хижо чатують на чумаків, і про дзвони, що ними зустрінуть втомлену валку після повернення в рідні краї.
Кобзар співав довго, але чумаки жадібно ловили кожне його слово, кожен звук, який злітав від струн.
Коли кобзар замовк, усі ще довго мовчали, немовби очікуючи, коли відлуння останньої мелодії повільно розчиниться у дзвінкому степовому повітрі.
Отаман Квач підійшов до Будника й низько йому вклонився.
— Дякуємо, пане кобзарю, від нашої чумацької громади. Прошу вас не гребувати нашою подякою та прийняти від нашого коша оцю торбу з харчами.
За цими словами чумацький отаман простягнув хлопцю чималу сумку.
— Дякуємо й вам, панове чумаки, — вклонився кобзар, — прощавайте й доброї вам дороги…
Валка, риплячи, вирушила далі, але довго ще чумаки оберталися назад і дивилися, як щезають за обрієм постаті кобзаря Будника та його малого супутника.
ebooksa