Мандри Ґуллівера

Частина друга

Бробдингнег

Розділ 1

Двадцятого червня тисяча сімсот другого року я знову залишив Англію. Мабуть, самою долею мені було призначено діяльне та бурхливе життя.

До мису Доброї Надії «Едвенчер» ішов при попутному вітрі. Там ми кинули якір, щоб зробити запаси свіжої води, і тут у трюмі виявилася теча. Вирішили вивантажити наші товари на берег і перечекати період зимових штормів. Уже на березі капітан Джон Ніколс захворів на тропічну лихоманку, і це затримало нас на південному краю Африки до кінця березня. Нарешті вітрила було піднято і наше торговельне судно щасливо проминуло Мадагаскарську протоку.

«Едвенчер» ішов на північ, і певний час нас супроводжували помірні північно-західні вітри, звичайні для цих широт. Але дев’ятнадцятого квітня погода раптом змінилася: з заходу налетів дуже сильний шторм, який не вгавав упродовж майже трьох тижнів. Нас віднесло на схід від Молуккських островів, на три градуси на північ від екватора. Другого травня ці невтішні новини повідомив нам капітан.

Тим часом вітер ущух, море заспокоїлось, але радіти нам довелося недовго. Капітан, який мав чималий досвід плавання по цих морях, наказав готуватися до ще сильнішої бурі, що і справді невдовзі зірвалася.

Побачивши, що вітер посилюється, ми прибрали косе вітрило на бушприті й приготувалися прибрати фоксель. Погода дедалі гіршала; подивившись, чи добре закріплено гармати, ми прибрали бізань. Вирішили триматися подалі від берега, щоб нас не понесло на рифи. Румпель лежав на повному вітрі, але тут шквалом зірвало одне з вітрил. Довелося спустити рею, зняти з неї клоччя вітрила й увесь такелаж.

Тепер буря бушувала на повну силу, стрімко уносячи наш корабель у відкрите море, і це тривало не менш аніж два тижні. За моїми підрахунками, за час шторму «Едвенчер» віднесло щонайменше на півтори тисячі миль на схід, отож навіть досвідчений моряк не міг би сказати, у якій частині світу ми перебуваємо. Провіанту в нас лишалося вдосталь, стан корабля був добрий, екіпаж – здоровий, одначе прісної води було замало, і це непокоїло капітана.

Шістнадцятого червня тисяча сімсот третього року вахтовий юнга помітив землю, а наступного дня ми підійшли до берегів великого острова чи континенту – цього ми не знали. На півдні далеко в море видавалася піщана мілина й виднілася бухта, але чи зможе ввійти до неї таке велике судно, як «Едвенчер», було невідомо. Ми кинули якір на відстані трьох миль від бухти, і капітан відправив на берег шлюпку з дюжиною озброєних матросів. Туди ж таки було завантажено порожні барильця на випадок, якщо ми знайдемо джерело прісної води. Я вмовив Джона Ніколса відпустити мене з матросами подивитися на невідому землю. Звичайна цікавість і тут мене не полишила.

Висадившись на берег, ми не знайшли ні струмка, ні джерела, а також жодної ознаки того, що цей суходіл заселений. Матроси блукали безлюдним узбережжям, шукаючи хоч якесь джерело, а я пішов у протилежному напрямку, віддалившись від них майже на милю. На своєму шляху я не зустрів нічого цікавого: навколо лежала та сама безплідна кам’яниста пустеля.

Розчарований та втомлений, я повернув назад і неквапом рушив у напрямку бухти. Але щойно я наблизився до місця нашої висадки, як остовпів від несподіванки: матроси, не чекаючи на мене, сіли в шлюпку і щосили веслували, прямуючи до корабля. Я відкрив був рота, щоб обурено заволати, але відразу, жахнувшись, замовк. Шлюпку наздоганяла морем ісполінська на зріст істота, схожа на циклопа. Вода ледь сягала колін істоти.

Я не йняв віри власним очам.

Човен нісся, випереджуючи переслідувача на півтори милі; до того ж дно бухти було слизьким і кам’янистим, і велетень постійно перечіпався. Мені забракло мужності чекати, що з цього вийде. Я запанікував і щосили кинувся тікати вглиб дикого узбережжя. Біг я, поки не впав знесилений, на схилі якогось крутого пагорба.

Відсапнувши, я нарешті зміг роздивитися. Унизу лежали оброблені поля, але що мене вразило найбільше – трава на межі сягала двадцяти футів заввишки. Через ячмінне поле вилася широка дорога, якою я вирішив хоч куди-небудь дістатися, і тільки набагато пізніше я зрозумів, що це була лише вузька стежинка, що вела до ферми.

Я спустився цією дорогою до поля, а коли почав перетинати його, мені здалося, що я в густому темному лісі, – ячмінь, який дозрівав, сягав сорока футів заввишки. Тільки за годину я дістався дальнього кінця, де наткнувся на огорожу заввишки сто двадцять футів; розмірів колод, із яких її було збито, я не міг навіть собі уявити. Щоб потрапити з ячмінного поля на сусіднє, треба було піднятися кам’яними сходами, а зробити це я ніяк не міг, тому що сходи були набагато більші за мій зріст. Довелося шукати щілину в огорожі.

Раптом я закляк на місці. До сходів наближався такий самий велетень, як той, що мчав за шлюпкою. Зріст він мав із добрячу дзвіницю, а кожен його крок був завширшки не меншим за десять ярдів. Нажаханий, я кинувся вбік і сховався в ячмені. Звідти мені було добре видно, як велетень згори оглядає сусіднє поле і кличе когось, склавши долоні на кшталт рупора біля рота. Спершу мені здалося, що я чую гуркіт грому. Одразу ж з’явилися сім таких самих чудовиськ із серпами в руках, причому кожен із цих серпів був разів у шість більшим за нашу косу. Одягнені бідніше, ніж перший велетень, вони, вочевидь, були тут робітниками, тому що негайно підкорилися наказу і почали жати той самий ячмінь, у якому я ховався.

Мені залишалося тільки знову тікати, не озираючись. Це виявилося непросто. Рухатися було важко, а в деяких місцях ячмінь ріс так густо, що я насилу пролізав між його стеблами. Проте я невпинно йшов полем, поки не надибав купу ячмінних стебел, поламаних та зім’ятих вітром і дощем. Продиратися крізь неї було неможливо – стебла переплуталися між собою, а гострі вусики колосся впивалися в тіло, ранячи та завдаючи нестерпного болю.

У розпуці я впав у борозну та всім серцем побажав собі смерті. Я оплакував свою дружину-вдову та дітей-сиріт, сварив себе за нерозважність і впертість, які штовхнули мене на нову подорож, незважаючи на умовляння рідних і друзів.

Мене душила туга. Я мимоволі згадав Ліліпутію й острів Блефуску, мешканці яких ставилися до мене як до найвеличнішого дива. Про мої подвиги переказували легенди, а тут я мізерніший за наймізернішу комашку. «Але й це ще не найгірше з нещасть, – роздумував я, – оскільки дикість і жорстокість, що часто зустрічаються серед звичайних людей, на цій землі, можливо, пропорційні зросту її мешканців. Що може очікувати на мене, крім гіркої долі бути спійманим та з’їденим першим- ліпшим варваром? Без сумніву, філософи мають рацію, коли стверджують, що велике й мале – поняття відносні».