Мандри Ґуллівера

Середній зріст чоловіка-ліліпута трохи перевищує шість дюймів. Цій величині тут пропорційно відповідають і тварини, і рослини. Так, коні й бики не виростають вище за чотири або шість дюймів, а вівці – вище за півтора дюйма; гуси трохи менші за нашого горобця. Дрібні ж тварини, птахи й комахи були для мене майже невидимі. Одначе природа пристосувала зір ліліпутів до всіх предметів, що їх оточують, – вони бачать дуже добре, але на малій відстані. Ніколи не забуду, з яким задоволенням я одного разу спостерігав за кухарем, який патрав жайворонка, набагато меншого за звичайну муху, і за дівчиною, котра усиляла шовкову нитку, що я її не бачив, у вушко голки, якої немов і зовсім не було.

У Ліліпутії найбільші й найстаріші дерева сягають заввишки не більше семи футів; вони ростуть у королівському парку. Мене часто мучило питання: навіщо крихітним людям такі гіганти, адже навіть я міг торкнутися верхівок деяких із них, тільки піднявшись навшпиньки. Решта рослинності мала розміри, пропорційні розмірам середнього ліліпута.

Перш аніж розповісти про науку й технічні досягнення, що проникли до всіх галузей господарства в цьому королівстві, зазначу: манера писання ліліпутів досить оригінальна. Вони пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, або як китайці – згори донизу. Їхній спосіб писати подібний до того, яким нерідко користуються англійські дами: навскіс сторінки, від одного кута до іншого.

Ліліпути ховають померлих головою додолу; вони вірять, що за одинадцять тисяч місяців мертві воскреснуть, а оскільки до цього часу Земля, яку ліліпути вважають пласкою, перевернеться догори дном, небіжчики твердо стануть на ноги. Тамтешні вчені визнають безглуздість цієї доктрини, але серед простого народу такий звичай зберігається досі.

У королівстві ліліпутів діють дуже своєрідні закони, і якби вони не були протилежні тому, що відбувається в моїй милій батьківщині, я став би їх пристрасним прибічником. Бажано тільки, щоб їх суворо дотримувалися. Перш за все торкнуся кримінальних законів.

Усі державні злочини в Ліліпутії караються надзвичайно суворо. Одначе якщо під час судового процесу звинувачуваний доведе свою невинність, то обвинувача відразу ж засуджують на ганебну смерть, а з його майна стягуються на користь невинного штрафи в чотирикратному розмірі: по-перше, за втрату робочого часу, по-друге, за небезпеку, в якій він перебував, по-третє, за лихо, що його довелося зазнати, і нарешті, по-четверте, за всі витрати, яких коштував йому захист. Якщо майна обвинувача не досить, решту сплачує скарбниця. Крім того, король публічно надає виправданому знак своєї ласки і по всьому королівству оголошують про його невинуватість.

Ліліпути вважають шахрайство тяжчим злочином, ніж злодійство, і тому лише в окремих випадках воно не карається на смерть. Вони гадають так: за умови деякої обережності, пильності й наявності здорового глузду майно завжди можна зберегти від крадія, але від спритного шахрая нема порятунку. Втім, уся торгівля ліліпутів ґрунтується на цілковитій довірі. Тому закон суворо переслідує ошуку в торговельних операціях. Мені якось довелося просити короля за злочинця, якого звинувачували в крадіжці. Цей чоловік, отримавши за дорученням хазяїна велику суму, привласнив її та переховувався. Я вказав його величності на те, що це була не крадіжка, а лише зловживання довірою, – саме це стверджували б адвокати в моїй країні. Для короля мій аргумент був жахливий. На його думку, він тільки збільшує провину злочинця – до обману додається порушення взаємної довіри. Зізнаюсь, я не міг заперечити і, засоромившись, лише пробурмотів, що закони в різних народів не можуть бути однаковими.

Хоча ми й називаємо батіг і пряник важелями, за допомогою яких рухається державна машина, тільки в Ліліпутіїї я бачив, як суворо й послідовно втілюється це правило. Будь-хто, якщо зможе довести, що протягом сімдесяти трьох місяців він жодного разу не порушив законів, здобуває право на привілеї, які відповідають його суспільному стану, а також на значну грошову нагороду, що видається зі спеціальних фондів. Такий підданий дістає титул снільпела, тобто охоронця законів; цей титул додають до прізвища, але він не передається у спадок. Коли я розповів ліліпутам, що в Англії дотримання законів забезпечено лише страхом покарання без ані найменшого натяка на винагороду, вони сприйняли це як величезний недолік нашого законодавства. Тому в тутешніх судових установах статуї, що зображують богиню правосуддя, мають шість очей: два ока дивляться на вас, два розміщено на потилиці й два по боках голови – це означає пильність. У правій руці богиня тримає розкритий мішок із золотом, а в лівій – меч у піхвах, на знак того, що вона готова швидше нагороджувати, ніж карати.

Під час вибору кандидатів на державні посади, насамперед, ураховуються моральні чесноти претендентів. Людина, вважають ліліпути, яка має середній розумовий розвиток, здатна працювати на благо королівства і без особливого хисту. Керування державними справами не містить у собі ні таємниць, ані труднощів, із якими можуть упоратися тільки генії, обдаровані природою. Генії ж народжуються раз на три сторіччя. «Немає нічого гіршого, – кажуть ліліпути, – за те, щоб доручати державні справи таким людям. Помилка посадовця, якої він припустився через простодушність або необізнаність, але з добрими намірами, може бути виправлена. А от діяльність чиновника з лихими нахилами, що вміє вдало приховувати свої пороки й уникати покарання, становить величезну небезпеку для суспільного добробуту».

На жаль, останнім часом у Ліліпутії багато чого змінилося. Як і в інших державах, у цьому маленькому королівстві повсюдно панує зіпсованість – головна ознака виродження нації. Наприклад, ганебне правило, що його запровадив нинішній король, призначати на вищі державні посади найспритніших танцюристів на канаті або нагороджувати тих, хто краще стрибає через перепони чи швидше за всіх проповзає під ними, – надзвичайно промовисте. Як наслідок – інтриги, політичні скандали та боротьба кланів і партій.

Невдячність вважається у ліліпутів кримінальним злочином, про це вони кажуть таке: «Якщо людина здатна на добро відповідати злом, то в решті людей, які нічим їй не зобов’язані, вона неодмінно шукає ворогів – і вже тільки через це заслуговує на смерть».

Ліліпутські погляди на родину та взаємини між батьками й дітьми дуже відрізняються від тих, що склалися в усьому цивілізованому світі. Ліліпути впевнені, що діти є лише природним продовженням роду й не повинні мати жодних зобов’язань стосовно батьків. Життя важке, кажуть вони, а народження дитини – лише результат почуття кохання між чоловіком і жінкою; потомство проходить той самий шлях, що і його батьки. Прихильність до дітей випливає також із природного начала, і тому не слід довіряти виховання дитини батькові чи матері. Це має робити держава й суспільство. Тому в Ліліпутії в усіх містах існують особливі установи для виховання, куди дитина вирушає, коли їй виповнюється двадцять місяців.

Ці школи поділяються на чоловічі й жіночі, а виховання та навчання в них провадять по-різному – залежно від складу учнів. Існують школи для нащадків багатих і вельможних батьків, для дітей ремісників і бідних містян, – і в усіх цих навчальних закладах досвідчені педагоги готують учнів до майбутнього життя й діяльності залежно від їхніх здібностей, нахилів та відповідно до суспільного стану їхніх батьків.

Школи для хлопчиків шляхетного походження перебувають під наглядом поважних професорів. Учителі в них дуже освічені, стосунки демократичні. Одяг і їжа учнів вирізняються простотою та скромністю; до чотирьох років за дітьми доглядає прислуга, але надалі вони обслуговують себе самостійно, хай би яке славетне ім’я мали. Учні виховуються такими, що шанують честь, справедливість, хоробрість і скромність; їм прищеплюють релігійне почуття й любов до батьківщини. Діти постійно зайняті: увесь час, за винятком сніданку, обіду й вечері, сну та двогодинних фізичних вправ, присвячено навчанню; двадцять чотири години на добу вихованці перебувають під наглядом, тому вони захищені від поганого впливу вулиці та натовпу, якого зазнають європейські діти. Батьки мають право відвідувати школу лише двічі на рік. Кожне побачення триває не більше як годину. Виявити ласку до дитини можна тільки під час зустрічі та прощання; вихователь, присутній під час побачень, стежить, щоб батьки й матері не перешіптувалися зі своїми дітьми, не цілували їх, не дарували їм іграшок і ласощів.

Школи для дітей незаможних дворян, купців і ремісників улаштовано за тим самим зразком. Відрізняються вони лише тим, що нащадки дворян і купців здобувають загальну освіту до п’ятнадцяти років, решта ж учнів з одинадцяти років вивчають ремесла, щоб опанувати професію батьків. Слід зазначити, що шкільний режим для старших вихованців набагато суворіший та жорсткіший.

У жіночих навчальних закладах дівчатка знатного стану виховуються так само, як і хлопчики. До п’яти років за ними наглядають, одягають і роздягають покоївки, але при цьому обов’язково присутня вихователька. Прислузі найсуворіше заборонено розповідати дівчаткам безглузді казки, страшні історії й вуличні плітки, як це часом буває в нас. Якщо щось таке буде помічено, винна в порушенні заборони тричі зазнає публічного побиття батогом, на рік сідає у в’язницю, а потім навіки засилається до незаселеної частини королівства. З п’яти років дівчинка привчається до самостійності.

Завдяки такій системі виховання молоді дами в Ліліпутії соромляться манірності та вважають боягузтво ганьбою. Подібно до чоловіків, вони зневажливо ставляться до прикрас; вони чепурні й поводяться гідно. Я не помітив істотної різниці в освіті хлопчиків і дівчаток. Лише фізичні навантаження менші та курс наук для дівчаток складений не так широко й глибоко, зате багато часу присвячено вивченню господарювання. Навіть якщо жінка належить до вищого світу, вважають ліліпути, вона має займатися господарством, а головне – бути чуйною та розумною подругою своєму чоловікові. Адже молодість і краса не вічні. Коли випускниці школи виповнюється п’ятнадцять років, батьки або опікуни забирають її додому, щоб підготувати до заміжжя; при цьому прощання з подругами рідко обходиться без гірких дівочих сліз.

У закладах для дівчаток із нижчих прошарків суспільства, крім початкової освіти, вихованки навчаються різних робіт. Дівчатка, здібні до ремесла, залишаються в школі до семи років, а потім навчаються в майстрів; решта закінчують навчання в одинадцять років.

Батьків усіх без винятку дітей закон зобов’язує вносити частину щомісячних доходів на рахунок кожного учня; ці гроші зберігаються в школі до закінчення навчання. І це не беручи до уваги невеликої щорічної платні за пансіон і послуги вчителів. Рахунки дівчаток стають підґрунтям посагу випускниці, а шляхетні особи внесками на ім’я своїх синів закладають фундамент їхніх майбутніх статків. Таким чином ліліпути лише частково передають державі піклування про власних дітей. Якщо батьки вчасно не вносять платню за утримання й виховання своїх дітей, ці гроші примусово стягуються з них державними чиновниками.

Селяни виховують дітей удома. Оскільки все життя цієї частини населення країни пов’язане із землею та присадибним господарством, то і її освіта не має особливого значення для суспільства. Хворих і старих держава утримує в богадільнях; таке поняття, як жебрацтво, у королівстві просто невідоме.