Мандри Ґуллівера

Розділ 8

У мене завжди було передчуття, що рано чи пізно я поверну собі волю, хоча, звісно, я не міг знати, коли і як це станеться. Англійський корабель, на якому я прибув сюди, був першим та єдиним біля цих берегів, і король суворо наказав у разі появи ще одного такого самого судна захопити його й доставити з усім екіпажем до Лорбрульгруда.

А тим часом його величність поставив на меті підшукати мені дружину. Йому подобалася думка виростити потомство особин мого зросту. Я натомість обурився: якщо ця ідея здійсниться, то моїх дітей, подібно до наших канарок, триматимуть у клітках і продаватимуть на забаву вельможним дамам. Усі в палаці поводилися зі мною ласкаво, я був улюбленцем королівської родини, однак мою людську гідність вражало таке недбале ставлення. Я добре пам’ятав, що мене купили як кумедну іграшку. Сум за родиною, за батьківщиною, бажання пройтися вулицею чи садом, не побоюючись бути розчавленим або скаліченим, не залишали мене.

Моє звільнення відбулося несподівано і набагато швидше, ніж я очікував.

Минуло вже два роки відтоді, як я опинився в Бробдингнегу. Якось король і королева запросили мене разом із Глюмдалькліч у подорож до південного узбережжя королівства. Я, як і зазвичай, мав їхати в своїй дорожній скрині, де висів гамак і були інші вигóди. Там я міг відпочивати, мій будиночок прекрасно провітрювався крізь зроблену теслею ляду у віку скрині, причому я сам, коли бажав, відсував і засував її.

Король мав намір пробути кілька днів у своєму замку поблизу Фленфласніка, міста, розташованого за вісімнадцять миль від морського узбережжя. Подорож настільки втомила нас із Глюмдалькліч, що бідна дівчинка буквально валилася з ніг. Я ж злегка застудився, одначе прагнення побачити океан було сильнішим за втому та нездужання.

І я вирішив схитрувати. Сказавши, що при нежитю мені буде корисніше подихати свіжим морським повітрям, аніж перебувати в ліжку, я умовив свою нянечку відпустити мене на берег із пажем. Ніколи не забуду, як довго Глюмдалькліч не погоджувалася (адже вона не могла супроводжувати мене), як докладно пояснювала пажеві, що робити, хоча той уже не раз гуляв зі мною. Вона ніби передчувала лихо, і її очі були сповнені страху та сліз.

Паж узяв скриню, де я лежав у гамаку, вийшов із замку й за півгодини дістався берегових скель. Одне з вікон у моєму будиночку було відчинене, і я тужливо вслухався в близький шум морського прибою. Я попросив пажа поставити мій будиночок на плаский камінь і сказав, що хочу трохи подрімати. Мені злегка паморочилося в голові, ломило скроні та щеміло серце. Паж щільно причинив віконце, я знову заліз до гамака й несподівано міцно заснув.

Що сталося потім, я не знаю. Можливо, паж, переконавшись, що я сплю, вирішив прогулятися берегом; жодної небезпеки навкруги не було. Хай там що, прокинувся я від різкого поштовху – немов хтось із величезною силою смикнув за кільце, прикріплене до віка моєї скрині для зручності під час перенесення. І відразу ж я відчув, що моя кімната зі страшною швидкістю летить угору. Перший поштовх ледь не викинув мене з гамака, але невдовзі рух скрині став більш плавним. Не розуміючи, що відбувається, я відчайдушно закричав, але сенсу в цьому не було. У вікні, до якого я підбіг, мигтіли лише небо та хмари. Зверху долинали розмірені звуки, що скидалися на лопотіння пташиних крил, і тільки тоді я остаточно усвідомив увесь жах свого становища. Величезний птах – морський орел, який схопив дзьобом кільце на віку, – ніс мене високо над водою. Зараз він кине скриню на скелі та витягне з уламків моє нещасне тіло, щоб зжерти. Саме так цей птах чинить із черепахами, воліючи поласувати їхнім ніжним м’ясом.

Я забився в кут і за деякий час почув, що помахи крил стали частішими, а шум посилився. Моя скриня розгойдувалася, ніби вивіска на стовпі у вітряну погоду, потім почулися злий клекіт, глухі удари – і раптом я зрозумів, що падаю вниз зі страшною швидкістю. Мені перехопило дух. Удар, сплеск, який у моїх вухах пролунав гучніше за ревіння Ніагарського водоспаду, а потім на якийсь час стало темно, і я приготувався до смерті. Одначе скриня, неквапно погойдуючись, почала спливати. Я розплющив очі якраз тоді, коли у вікнах мого похідного будинку замріло світло.

Тут я зрозумів, що перебуваю в морі. Мабуть, на мого викрадача, коли той летів над водою, напав суперник, і під час сутички птах випустив кільце із дзьоба. Залізні пластини на дні скрині допомогли їй зберегти рівновагу і не дали розбитись об поверхню води. Вікна, дверцята і ляда на даху були щільно зачинені, й усередині мій будиночок лишився сухим. Я насилу вибрався з гамака і спробував трохи підняти ляду, щоб дістатися нагору або хоча б впустити трохи свіжого повітря, але у мене нічого не вийшло.

О, як би мені хотілося, щоб моя мила нянечка опинилася поруч! Не минуло й години, а ми з Глюмдалькліч розсталися навіки. Я похолов, подумавши про те, як бідна дівчинка сумуватиме, про гнів королеви та руйнування надій моєї маленької подружки на краще майбутнє. Отже, тепер мені доведеться самому дбати про себе і долати найрізноманітніші небезпеки.

Не багатьом мандрівникам доводилося потрапляти в таке складне й безнадійне становище: щохвилини з моєю скринею могло статися все що завгодно. Вона могла перекинутися чи розбитись об скелі; якби тріснуло хоч одне віконне скло, захищене тонкими ґратами, мені б загрожувала неминуча загибель.

Я помітив, що в дрібні щілини почала просотуватися вода, і поквапився їх хоча б чимось законопатити. Потім знову спробував трохи відчинити ляду – нагорі я міг бодай урятуватися від задухи. Протягом наступних чотирьох годин я у розпачі кидався по своїй клітці, думаючи тільки про те, як вибратися з цієї халепи. Навіть якщо скриня збереже плавність, іще кілька днів – і на мене чекає смерть від голоду, спраги та крижаної сирості.

Я пам’ятав, що до тильного боку моєї дорожної скрині прикріплено дві ковані скоби, у які під час подорожей протягувався шкіряний ремінь. І раптом мені здалося, ніби по скобах щось дряпнуло, потім скриню потягли, немов баржу на буксирі. Почалася трясця, вода плескала об стінки, часом у моїй кімнатці ставало зовсім темно. У мене зародилася невиразна надія на порятунок. Я миттю відкрутив один зі своїх стільців від підлоги, поставив його на стіл і видерся під самісіньку ляду. Мені вдалося зрушити її не більше ніж на долоню, але я набрав повні легені повітря і відчайдушно заволав. Потім, зістрибнувши вниз, прив’язав до палиці білу носову хустинку, просунув її у щілину та замахав імпровізованим прапорцем.

Однак ці сигнали не дали жодного результату, хоча моя кімната – і я це ясно відчував – уперто рухалася по воді. Так минуло близько години. Раптом скриня зупинилася, з гуркотом ударившись об щось тверде. Потім почувся дзвін ланцюга, який протягували через кільце. Я знову підібрався ближче до ляди, замахав носовиком та волав, поки не захрип. Скриня припинила розгойдуватися, і відразу ж почувся шум, тупіт ніг по даху й віддалені голоси. Я був у захваті, коли почув, як згори запитали англійською: «Гей, є хтось усередині? Відгукніться!» У відповідь я закричав щосили, що я англієць і благаю порятувати мене з цієї в’язниці. Мені відповіли, що скриню пришвартовано до судна й мені слід дочекатися, поки корабельний тесля зробить отвір у даху, щоб я міг вибратися звідти. Тоді я сказав моїм рятівникам, що це гайнування часу і нехай краще хтось із матросів витягне скриню за кільце з води та віднесе до каюти капітана. Почувся регіт, мені прокричали, щоб я не верз дурниць, – і тут я здогадався, що опинився серед людей, однакових зі мною на зріст. Прибіг тесля й миттю пропиляв отвір у даху. Згори спустили драбину, по якій я й виліз нагору. Від слабкості ноги мені підломилися, і матроси віднесли мене на корабель та поклали на палубі, закутавши в ковдру.

Мене засипали здивованими запитаннями, однак мені складно було відповідати на них. І не тільки тому, що мене морозило, мучила спрага й від болю розколювалася голова. Я зовсім розгубився, побачивши таку кількість пігмеїв. Я так довго жив серед велетнів, що мої одноплеменці здавалися мені мізерними карликами.

Капітан, містер Томас Вілкокс, помітивши в якому я стані, наказав доставити мене до себе в каюту. Цей гідний чоловік дав мені заспокійливих крапель і поклав до ліжка, порадивши добре відпочити. І справді, мені це було конче потрібно. Перш аніж знепритомніти, я переконливо попросив капітана принести до його каюти мій будиночок. Там є цінні речі – меблі з рідкісного матеріалу, гамак, шовкові та вовняні тканини, якими оббито скриню. Я відчиню її та покажу містерові Томасу всі свої багатства. Капітан вирішив, що я марю, і щоб заспокоїти мене, погодився виконати моє прохання. Потім він вийшов на палубу і звелів матросам перенести на корабель вміст скрині, причому зроблено це було вкрай недбало. Забравши зі скрині все, що здалося їм цінним та цікавим, матроси пустили мій будиночок плисти. Скриня незабаром наповнилася водою й потонула. Згодом я радів, що не був присутній при цьому, – таке видовище мене б дуже засмутило, оскільки нагадало б усе, що я пережив за ці роки.

Проспавши тривожним сном кілька годин, я прокинувся і почувався набагато краще. Було близько восьмої вечора. Капітан звелів подати мені вечерю і вдоволено зауважив, що я, як йому здається, став набагато спокійнішим і тепер напевне розповім, як опинився в дивовижній скрині.

Поки я поглинав страву за стравою, Томас Вілкокс розповів, що сьогодні близько полудня помітив у підзорну трубу далеко в морі якийсь предмет. Спочатку він подумав, що це невелике судно під вітрилами, і вирішив попрямувати до нього, щоб, якщо вдасться, збільшити запаси борошна й сухарів. Одначе, наблизившись, капітан зрозумів, що помилився, і відрядив шлюпку з’ясувати, що ж це таке. Матроси швидко повернулися й почали присягатися, що бачили в морі пливучий будинок із пласким дахом. Капітан не повірив і сам вирушив на розвідку.