Море було спокійним, і він двічі обплив на шлюпці величезну скриню, наполовину занурену у воду. На одній зі стінок капітан помітив дві скоби й відразу ж наказав протягти в одну з них ланцюг і взяти дивовижну споруду на буксир. Коли шлюпка наблизилася до судна, матроси за допомогою талів[3] спробували підняти скриню на палубу, але з цього нічого не вийшло. Однак іще до того, помітивши у щілині ляди білу хустинку, команда зрозуміла, що у скрині перебуває якийсь нещасний в’язень. Ось тоді й вирішили дати пливучій в’язниці спокій та викликати корабельного теслю.
Я поцікавився в містера Вілкокса, чи не помітив хто-небудь у тому місці, де було знайдено мій похідний будинок, якихось особливо величезних птахів. Капітан ствердно кивнув, однак додав, що три орли, які літали високо під хмарами, здалися йому анітрохи не більшими за звичайних. Потім я спитав, на якій відстані від найближчої землі ми перебуваємо, і він відповів, що за найточнішими обрахунками до берега від його корабля близько ста миль. На це я зауважив, що він помиляється, позаяк я залишив країну, у якій жив, тільки за дві години до того, як упав у море.
Містер Вілкокс замислено насупив брови і порадив мені ще трохи відпочити, вважаючи, що через пережиті потрясіння я збожеволів. Одначе я запевнив капітана, що відпочинку не потребую і не з’їхав із глузду.
«Тоді, сер, я говоритиму з вами відверто, – мовив капітан. – Скажіть мені, чи не викликаний ваш психічний стан тим, що у вас на совісті тяжкий злочин, за який вас посадили в цю величезну скриню й кинули в море? Таке часом трапляється. Ні, звісно, я не шкодую, що знайшов вас, і готовий доправити цілим і неушкодженим у будь-який найближчий порт…»
Я попросив містера Вілкокса мати терпець, а потім сумлінно виклав усі свої пригоди від відплиття з Англії до тієї хвилини, коли орел викрав мою дорожню скриню. Слухав капітан дуже уважно і вдумливо. Як останній доказ я попросив доставити в каюту комод із мого житла, відчинив його своїм ключем і показав капітанові невелику колекцію рідкісних речей, що їх мені подарували велетні. Гребінь, зроблений із волосинок королівської бороди, голки та шпильки завдовжки від фута до пів’ярда, пасмо волосся її величності, золоту каблучку, яку подарувала мені королева, знявши зі свого мізинця. Нарешті я показав капітанові свій одяг і запропонував помацати тканину й оцінити її товщину. Нескладно було вмовити його взяти як подарунок від мене зуб одного з лакеїв, який прислужував мені та Глюмдалькліч. Зуб цей, діаметром чотири дюйми та завдовжки близько фута, помилково вирваний королівським лікарем, виявився абсолютно здоровим; я відчистив його та заховав у комод.
Капітан був вражений моєю розповіддю й висловив сподівання, що, повернувшись на батьківщину, я неодмінно напишу книжку та опублікую її як напучення співвітчизникам. Я скромно заперечив, що моя історія навряд чи заслуговує на таку увагу. Зараз читача нелегко здивувати, тому що сучасні автори не стільки дбають про істину, скільки прагнуть перевершити один одного у вигадках.
Містера Вілкокса зацікавило, чому я так кричу під час бесіди, адже королева і король велетнів, судячи з усього, на глухоту не страждали. Я відповів, що це наслідок перебування в Бробдингнегу, адже розмовляти з його мешканцями – те саме, що звертатися до людини, яка стоїть на дзвіниці. «Своєю чергою, – зізнався я, – мені ніяк не вдається позбутися відчуття, що ви ледь чутно шепочете. І до речі, – додав я, – коли мене оточили ваші матроси, вони здалися мені справжніми карликами. Що вдієш, коли очі вашого покірного слуги звикли до людей та предметів велетенських розмірів».
Капітан кивнув, помітивши, що під час вечері я з дивним виразом обличчя оглядав столове начиння й на моїх губах блукала посмішка. Таку поведінку він спочатку пояснив нервовим розладом. Я відповів, що розумію його, одначе як я міг стримати посмішку, побачивши страву, яка здалася мені мікроскопічною, і чашку, не більшу за горіхову шкаралупку?
Розсталися ми по-дружньому; прощаючись, містер Вілкокс жартома зауважив, що віддав би сотню фунтів, тільки б поглянути на те, як гігантський орел несе мою скриню над океаном.
Його корабель після плавання в Тонкінську затоку повертався до Англії. За два дні ми потрапили в смугу пасатів і без перешкод помчали на південь. Проминувши Нову Голландію, судно взяло курс на південний захід, а потім обійшло мис Доброї Надії. Кілька разів капітан заходив у порти, щоб запастися провізією та свіжою водою; наше плавання було досить щасливим. Але до самого прибуття в Англію в мене жодного разу не виникло бажання залишити корабель і зійти на берег.
За дев’ять місяців після мого звільнення, третього червня тисяча сімсот шостого року, наше судно щасливо прибуло в Даунс. Я запропонував капітанові як платню за моє перебування на кораблі всі гроші, що мав, але він не взяв жодного пенні. Ми розпрощалися як добрі друзі, і я змусив містера Вілкокса пообіцяти в будь-який час бути гостем у моєму будинку в Редрифі.
У порту я винайняв коня і супровідника. Під час поїздки, розглядаючи дерева й будинки, стрічних і тварин, я ніяк не міг позбутися відчуття, що перебуваю в Ліліпутії. Весь час боявся когось ненавмисне розчавити, часом голосно кликав перехожих і кілька разів ледь не заплатив за свою грубість. Мені було важко впізнати рідні місця, і я насилу знайшов шлях до власного будинку.
Двері мені відчинив старий слуга. Я низько опустив голову, переступаючи поріг, а коли дружина, плачучи від радості, вибігла назустріч, щоб мене обійняти, – присів навпочіпки, вирішивши, що їй до мене не дотягтися. Дочка стала навколішки, чекаючи на моє благословення, однак я навіть не помітив її, тому що звик високо закидати голову, спілкуючись із велетнями. Замість привітання я почав дорікати дружині за те, що вона занадто економила за моєї відсутності, тому що обидві вони перетворилися на справжніх заморушків… Словом, я поводився так дивно, що у моїх близьких виникла підозра – чи не схибнувся я остаточно в своїх мандрах. Ось якою є сила звички!
Незабаром усі непорозуміння були забуті, а стосунки з родиною та друзями знову стали найтеплішими. Так і закінчилася друга частина моїх подорожей.
Вибравши момент, дружина врочисто оголосила, що моря я більше не побачу, але примхлива доля вирішила по-іншому, тож навіть мати моїх дітей і віддана дружина не змогла вберегти мене від нових, іще неймовірніших пригод.
Частина третя
Лапута, Бальнібарбі, Лаггнегг, Глаббдобдриб і Японія
Розділ 1
Я не пробув удома і десяти днів, коли до мене в гості завітав Вільям Робінсон із Корнуелса, капітан корабля «Добра надія». Колись я служив хірургом на іншому судні під його керівництвом і ходив із ним у Левант. Робінсон завжди поводився зі мною швидше як із братом, а не як із підлеглим, і я переконаний, що, дізнавшись про моє повернення, він вирішив відвідати мене по-дружньому, щоб висловити свою радість із того, що я повернувся з далеких мандрів живим і здоровим. Ми довго бесідували, і наприкінці нашої зустрічі капітан Робінсон зауважив, що за два місяці вирушає до Ост-Індії, а потім просто запропонував мені місце хірурга на своєму кораблі. У моєму розпорядженні, запевнив він, будуть двоє помічників і ще один хірург, а платитимуть мені вдвічі більше, ніж зазвичай, тому що я знаю морську справу не гірше за капітана і зможу допомагати йому порадами.
Робінсон наговорив стільки милих речей, що я вже ніяк не міг відмовитися від його пропозиції. Попри пережиті негаразди, жага бачити світ палила мене так сильно, як і раніше. Залишалася єдина перешкода – умовити дружину, але й вона врешті погодилася, бо дуже вигідним мало бути це плавання.
ebooksa