— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.
У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.
— Ну що, надумала?
— А якщо там Роман?
Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:
— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?
— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.
— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.
— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?
Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:
— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?
Стефа довго мовчала.
З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.
— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.
Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.
Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.
З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.
Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.
Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.
— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?