Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”
Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.
Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.
“Марина Шафрова. Зв’язкова командира корпусу. Починаючи з серпня 1940 року, в районі Брабант — Валлонія збирає зброю, залишену відступаючими військами. В 1941 році організовує службу пропаганди й передач зведень російської інформації. В листопаді вступає в контакт з бельгійською партизанською армією для забезпечення зв’язку з компартією і російськими осередками. В серпні 1941-го, діючи за власною ініціативою, встановлює на дорогах Брабант — Валлонії “їжаки”, бере участь у нападі на двох німецьких мотоциклістів”.
Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав:
— Що ви робитимете, коли вас звільнять?
Важко сказати, чим диктувалося це дивне запитання. Чи зверненням королеви, чи намаганням в останній момент усе ж вирвати з патріотки слова каяття. Та в будь-якому разі таке запитання — серйозне випробування для підсудного, котрому ясно, що його чекає смертний вирок. І яку треба мати мужність, щоб відповісти так, як відповіла Марина:
— Я вбиватиму фашистів!
Суд засудив Марину до розстрілу. І потягнулися дні виснажливого очікування тієї хвилини, коли відчиняться двері камери і наглядач прохрипить своє незмінне: “Виходь!”. Та двері все не відчинялись, і це була, мабуть, найбільша з тортур, які судилося винести Марині.
Нарешті наглядач забряжчав ключами біля дверей і її повели. Тільки цього разу не на страту, а до співробітників відомства Геббельса. Фашисти, розуміючи, чим є Марина Шафрова для бельгійського руху Опору, робили все, щоб примусити патріотку відмовитись від своїх переконань.
До її камери посилали священика Гертжеса.
Якось він запитав:
— Чому ви, дочка царського офіцера, вбивали німців?
Марина відповіла:
— Читаючи звернення Радянського уряду до свого народу, я зрозуміла, що моя Вітчизна потребує допомоги своїх дітей, де б і ким вони не були. Я допомагала Вітчизні.
Політичний трибунал фашистського рейху відмінив вирок суду головної польової комендатури “за м’якістю покарання”. Марину судили вдруге і винесли вирок: гільйотинувати.
31 січня мужньої патріотки Бельгії і Росії не стало.
Після війни прах відважної доньки Росії, бельгійської громадянки Марини Марутаєвої перевезли в Бельгію і поховали на цвинтарі Іссель. Марині посмертно присвоїли звання почесного учасника руху Опору.
“Пане Марутаєв!
Відповідаючи на Ваш лист від 9 травня 1947 року, ми маємо честь повідомити Вас, що офіційний похорон Вашої дружини Марини Марутаєвої відбудеться 26 жовтня ц. р. о 10-й годині ранку.
ebooksa