ЧАСТИНА ПЕРША ПОПЕРЕДНІ ЗАПИТАННЯ
1. Співбесіда
Джек Торренс подумав: «Але ж і настирний цей курду-пель».
Уллман був заввишки п’ять футів і п'ять дюймів1, а рухаючись, він метушився так, як зазвичай метушаться товстуни невисокого зросту. Акуратний проділ у волоссі, строгий темний костюм, який вселяв довіру. «Ось той, до кого ви можете прийти зі своїми проблемами», — промовляв костюм грошовитому клієнтові. А штатному персоналу повідомляв більш уривчасто й грубо: «Гей, ти, краще без фокусів». До петлиці була приколота червона гвоздика — може, для того, щоб ніхто з перехожих помилково не сприйняв Стюарта Уллмана за місцевого трунаря.
Слухаючи, що каже Уллман, Джек для себе вирішив, що за таких обставин, імовірно, не симпатизував би нікому, хто опинився б на його місці.
Уллман про щось запитав, але Джек пропустив це повз вуха. Вийшло недобре. Уллман належав до того типу людей, які фіксують такі промахи в уявному «Ролодексі» для пізнішого розгляду.
— Даруйте?
— Я питаю, чи ваша дружина розуміє, які обов’язки ви тут маєте виконувати. І звичайно, ваш син.
Погляд Уллмана ковзнув по резюме, що лежало перед ним.
— Деніел. Ваша дружина цим анітрохи не переймається?
— Венді — незвичайна жінка.
— І син у вас теж незвичайьий?
Джек зобразив широку р жламну посмішку.
— Принаймні ми воліли 6 так думати. Як на п’ятирічного він цілком самостійний.
Уллман не посміхнувся у відповідь. Він тицьнув Джекове резюме назад у папку. А папку — в шухляду. Тепер на столі не було нічого, крім прес-пап’є, телефону, лампи «Тензор» і бювару із заглибинами для вхідних і вихідних паперів. Обидві вони теж були порожні.
Уллман підвівся й пройшов у куток, до стелажу
— Будь ласка, обійдіть стіл, містере Торренсе. Поглянемо на плани поверхів.
Він повернувся з п’ятьма великими аркушами й розклав їх на блискучій рівній стільниці з горіха. Джек став у нього за плечима, відчуваючи, як гостро пахне від Уллмана одеколоном. Усі мої люди пахнуть «Англійською шкірою» або не пахнуть зовсім, — раптом ні з того ні з сього спало йому на гадку, і щоб стримати різкий неприємний смішок, Джекові довелося прикусити язика. За стіною слабко шуміла кухня готелю «Оверлук» — вона вже стихала після ленчу.
— Останній поверх, — уривчасто мовив Уллман, — горище. Суцільний мотлох, нічого більше. Із часів Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів, і, схоже, кожен наступний управляючий увесь непотріб відправляв на горище. Я хочу, щоб там усюди розкидали отруту й розставили пастки на щурів. Покоївки з четвертого поверху казали, що чутно шерехи. У це я, звісно, не повірив, але не повинно бути навіть одного шансу з тисячі, що в «Оверлуку» заведеться бодай однісінький пацюк.
Джек, котрий підозрював, що в будь-якому готелі світу знайдеться бодай один пацюк, стримався.