Ніч. Степ. Сніг. Зима. І в яку історію ти знову вплуталася, Руслано? Що (чи хто?) вело тебе, коли опинилася новорічної ночі посеред засніженого безмежжя й наштовхнулася там «випадково» на самотню маленьку дівчинку, зовсім замерзлу? Довкола нікого. Ані живих, ані мертвих. Лишень стужа, місяць вповні та замети. Що маля тут робить, одне-однісіньке? З цієї зустрічі починається химерна, загадкова та зовсім не казкова зимова історія. Провінційним містечком прокочується серія загадкових вбивств, у які виявляються вплутаними малі діти, давно мертві діти… Хтось безжальний та жорстокий, вважаючи себе Богом, склав сценарій помсти, і він не зупиниться, поки не вб’є останнього зі «списку приречених».
Дара Корній, Тала Владмирова
Зозулята зими
Діти на снігу
Картина зимового міста у романі Дари Корній і Тали Владмирової нагадує графіті — яскраві грубуваті мазки фантазії на понурім облупленім фасаді будівлі, що ніколи не стане пам’яткою архітектури. Олів’є та шампанське передноворічної пори, кривобокі ялинки, що осипають квартири хвоєю, феєрверки, телевізор, есемески цілу ніч — так годиться святкувати, щоб у перший день Нового року ходити з важкою головою й налитими кров’ю очима, — це і є та стіна, на якій проступають химери потойбічного світу.
Частина перша
Місток між старим і новим роком
А нехай його!
Оце халепа. І звинуватити нема кого, ну, хіба що себе. Скільки разів чув про раціональний розподіл праці й не заперечував ніколи цієї тези. Знав же, що не варто чекати від охоронця вміння рахувати — з цим ласкаво просимо до бухгалтера. А якщо не до бухгалтера, то мусиш перевірити усе сам. А я чомусь вирішив, що наш охоронець Василь пороху хоч і не винайде, зате до
А ось що. Довкола під прицілами телекамер гасає
Ех, Васю-Васю! Як то кажуть, «підвів мене під монастир». Бо наш коханий шеф, коли зараз йому не пощастить побавитися з маленятами у справжнього Санта Клауса, спустить за це шкіру з довіреного помічника, тобто з мене. І якщо я матиму хоч трохи часу перед звільненням, то вже
От тобі й хокей.
Дмитро, новий водій шефа, вже гайнув до найближчого кіоску з іграшками.
Звично влаштовуюсь так, аби мати змогу реально оцінювати «експозицію» і не потрапляти зайве на очі операторів. Нічогенька така собі історія. Мелодраматична. Голова дуже-дуже поважної в місті фірми перед Новим роком дарує багатодітній родині мікроавтобус. Щасливі посмішки на фоні дорогого, у прямому сенсі слова, подарунку. Добре, що сніг із неба не сипле, — техніці працювати буде легше.
Саме зараз матуся родини зі сльозами вдячності розповідає, як їм потрібна та автівка, як вона зверталася з проханням до міськадміністрації та в інші державні інстанції, але все даремно. Її не хотіли слухати, відкараскувалися наче від божевільної. Та, слава Богу, цей світ не без добрих людей… І так далі, і тому подібне.
Оператори з двох конкуруючих місцевих телеканалів, на диво злагоджено, беруть крупний план. А що, хіба не правда? Глядачів таке пробирає до самого нутра: симпатична й сором’язлива жіночка середніх років щиро говорить про важкі виверти долі-недолі. Вона належить до тих, що викликають беззастережну довіру, тобто така, як більшість наших незаможних жінок: занедбана зовнішність, сумні згаслі очі, кутики вуст завжди опущені, зморшки на чолі. От якби вона мала хоч трохи часу на себе, то вже, напевне, виглядала б хай і не красунею, але досить привабливою. Поруч — мовчазний високий чолов’яга. Татко. Глава сімейства себто. Кожне промовлене дружиною слово підтверджує активним киванням. Мати тримає за руки наймолодших — худеньку білявку, що тільки-но, либонь, навчилася ходити, та вертлявого дворічного хлопчину (викапаний циганчук). Добре, що ця дивна сімейна парочка хоч чорношкірого малюка не всиновила. Далеко не всім партнерам шефа сподобалася б аж така відверта демонстрація політкоректності. Хоча, якщо поміркувати, бажання
Ух ти! На «знімальному майданчику» — безлад! Мале циганча вхитряється-таки висмикнути руку з маминої долоні й присмоктатися до операторів, радше, до їхньої техніки. Звісно, хіба малому доводилося раніше бачити такі цяцьки? Цікаво ж! Але дівча (приблизно