Зозулята зими,

Дивно, дівчинка наче й худесенька, але чомусь така важка. Мені доводиться її майже волокти, а я й сама не велетень. Може, тому оте дурне прізвисько Мала не відчепилося від мене навіть зараз, коли школа залишилася далеко позаду.

— Не хочу до них, не хочу до людей, — ледь чутно бурмоче дитина, але покірно переставляє ноженята.

У мене хвора уява. Якби вирішила описати оцю сцену — хто знає, може, раптом мені спаде коли на думку погратися в письменницю — обов’язково додала б, що героїня раптом подумала: а чи не веде туди, до людей, маленького вампіра чи ще якусь нечисть? Але не настільки ж я божевільна, щоб насправді запідозрити, що тягну за собою, усе міцніше стискаючи рученя і з радістю відчуваючи, що воно ніби трохи зігрівається, нічну хижачку, ладну хлебтати мою кров.

— У нас нема іншого виходу, сонечко. Нам інакше не вижити. Холодно дуже! Ще трохи…

Зі слухом у мене все чудово, принаймні набагато краще, аніж із зором, що вже добре зіпсований комп’ютером. Тож почула звук мотору здалеку, кинулася назустріч йому. От, певно, натерпівся водій отого чорного мерса, коли я вилетіла на дорогу. Майже під колеса.

Бідолаха ще не знав, що його неприємності лише починаються…

Я, до речі, теж.

Олег

Ас за кермом — точно не про мене. Добре хоч, що тверезий. І це — у новорічну ніч! Аж якось незручно зізнаватися, бо ж ніби слов’янин за народженням. Але факти — річ вперта. Тож хай та ідіотка, яка ледь не під колеса мені кинулася, потім на всі гроші свічки в церкві ставить. Це якщо я їй зараз своїми руками голову не відкручу. Хоч то так, для красного слівця. От буду я виповзати на слизьку дорогу, на тріскучий мороз, аби провчити якусь недотепу.

Так, проїхали, варто заспокоїтися. Найкраще було б «проїхати» у прямому значенні, повз неї. Але новорічна ніч, як-не-як, тож і диво не забарилося: у мене ворухнулися залишки совісті.

Що ця дурепа робить тут у благенькому пальтечку серед зимової ночі? Заблукала чи, не дай Боже, десь поруч трапилася аварія, і доведеться витрачати час на спілкування із лікарями та ментами?

— Сідай! — хай йому, навіть холодніше, ніж думав. А я ж тільки ледь прочинив дверцята автівки.

— Я не сама… — хриплуватий голос у відповідь.

Так і знав. П’яний кавалер десь в заметі причаївся? Воно мені треба було?!

— Ну! Хто там ще з тобою?! Вас багато?

— Ось тут, — вона вертить головою кудись вбік і вниз. Нащось примружуюсь, хоч із зором у мене поки порядок. І це ж до яких діоптрій треба довести свої очі, аби не помітити ще одну людську постать?!

— Де? — виходжу із машини, не вимкнувши мотор. Хоча сам собі обіцяв не виходити. Пригадую мимохідь попередження рідної міліції: будьте обережні, аби змусити вас вийти із транспорту, зловмисники вдаються інколи до досить складних комбінацій. Отак, певно, дурні й ловляться. Дівчисько — хай тобі, зовсім дівчисько! Мені ще зараз валандатися із малоліткою не вистачало!..

Дівча розгублено дивиться на мене, потім чомусь починає роззиратися на всі боки. При цьому вона бліда настільки, що здається от-от втратить свідомість.

— Але ж вона була тут, от тільки-но, мала, років семи. І я не знала, що мені з нею робити, бо вона змерзла. А хіба когось зараз покличеш на допомогу? Де ж вона? Невже втекла? Треба відшукати…

У голосі дівчини навіть не розгубленість. Розпач. Наркоманка, що зловила глюк? Не схоже. Тим більше не п’яниця. Бо без запаху. І що тоді? Хм, тоді божевільна.