Я побачила
І не злякалася. Бо «злякалася» — то неправильне слово для паркої хвилі паніки, яка накрила мене з головою. Чесне слово, будь-який жахливчик із голівудських фільмів, та що там жахлик, навіть реальна з’ява найсправжнісінького вовка чи й вовкулаки, приголомшили б менше.
І це не був привид, хоча б і йому я менше здивувалася! Бо Привид — то щось напівпрозоре, біле, що лине над поверхнею землі. Наче є і наче його немає зовсім. Може і привидітися. А тут…
Таке — реальне. Дівчатко років семи, у трохи затісному коричневому кожушку та шапочці, схожій на ковпачок Санта Клауса. Останнє неприємно вразило, ніби цинічна насмішка над чимось звичним і милим.
Мала сиділа на якомусь камені — звідки тут посеред степу великий камінь?!
Тьху, знайшла про що думати?
Дівча схилилося, сховавши руки в кишені, певно, дуже замерзло. Оце фокус! Отака дрібнота самотою посеред зимового поля?! Навколо нікого. Якщо хтось і зможе їй допомогти, то, очевидно, лише я. От, дідько! Ненавиджу відповідальність у всіх її проявах. Настільки ненавиджу, що ладна інколи перемучитися, але не звертати увагу на оті прохання-накази голосу-невидимки. Я ж не наймалася в янголи-охоронці, нє? Та ще й незрозуміло наразі, до кого.
Є у мене приятель, що зліз з голки, все ж бувають у нашому світі дива. Так-от, ломка у його описі досить схожа на мої відчуття, коли бунтую проти
Раптово відчуваю холод кожною клітиною тіла. І чоботи, які ніколи не підводили мене раніше, миттю виявляються промоклими наскрізь. Може, це я вже марю, замерзаючи посеред поля? Скоріше, то відчуття дитини мені передаються.
Дуже обережно беру дівча за руки. Б-р-р, які холодні, невже навіть рукавиць немає?! Але начебто не відморожені. Дівчинка отямилася, намагається вирватися:
— Я не хочу, не хочу так! Чуєте?! Не хочу!
— Я теж, — зізнаюся чесно.
Швидко розстібаю пальто, скидаю верхній светр, миттю застібаюся — погода не сприяє стриптизу, навіть такому помірному. Закутую дівча в теплу одяганку. При цьому не перестаю говорити якісь дурниці, мовляв, усе зараз буде добре, хай вона тільки трохи зачекає.
Ті чортові дитячі рукавички — гарні, пухнасті із вигаптуваною білою сніжинкою — таки знайшлися в кишені. Чому ж ти їх не одягала, дурненька? Та тепер усе буде добре. Не бійся.
Що добре?! Що?! Гарячково клацаю клавішами мобільного. Тут, певно, треба відразу телефонувати у службу порятунку: допоможіть, я десь посеред степу, між двома містами наткнулася на напівзамерзлу дівчинку! Машини у мене нема, що я сама тут роблю — не знаю. Ау!
Дивно, але щодо першої допомоги замерзлим чомусь відразу пригадується десь вичитане про собак-рятувальників, що не бояться холоду. От і альпійський монастир Святого Августина славиться на весь світ своїми сенбернарами. Ці рятувальники віднайшли в горах більше двох тисяч потерпілих.
Я, звісно, не сенбернар, однак на дещо таки здатна. І кава у термосі, котра лежить у моєму наплічнику, стала у пригоді. На жаль, на денці. Бачила колись дурний інетівський тест на альтруїзм. Там питання на зразок того, чи ладні ви віддати останні краплі води в пустелі незнайомій людині, якщо їй інакше гаплик, а у вас поки є шанс? Так-ото, тест в Інтернеті я блискуче завалила і не надто засмутилася. Бо хто ж знав, що одного разу я й справді посеред зими віддам останні гарячі краплини малолітній знайді.
Не вірю, що дитина могла забрести сюди сама, тобто з власної волі. За цією пригодою обов’язково стоять дорослі покидьки. Хіба вони не справжнісінькі вбивці: кинути дитя посеред зими, вночі й на морозі?! Хе! Але тоді до вбивць треба залічити й отого чергового зі станції порятунку, якому я разів сто дзвонила і який собі кудись завіявся, увімкнувши автовідповідач. А може, і тих, хто в цю мить кривлячись, бо не хочеться, але треба, роблять дзвінок ввічливості напівзнайомій людині, бурмочуть стандартні привітання, а мене вибиває із мережі.
Я — дурепа! Яке щастя, що збагнула це вчасно! Не могла я відійти надто далеко від автобуса, до нього точно ближче, ніж до міста. Треба якось дотягти мою «здобич» до нього: там аптечка, там тепло. Й головне, там кілька дорослих, відповідальність розподіляється між нами.
— Йдемо, сонечко, йдемо. Тут недалеко. Не можна сидіти і спати, йдемо. Не бійся, я швидше здохну, ніж дам тебе образити, — м-да, сильна обіцянка, але щира. Бо можу зараз вчепитися у горлянку будь-кому, хто спробує мені завадити. Не від сміливості, від безсилої злості.
ebooksa