— Так, пощастило. Тобі щойно тупо пощастило. Бо вони спершу втелющилися у стіну, а потім ти малого на руки схопила. Коли б на півсекунди пізніше, то… Вони
— Так? — Василь мить вагається, ніби сумнівається в почутому, а тоді, погоджуючись, киває: — Так, обминали не її, а хлопця. Йди до офіса… е-е, Руслано. І бісеня прихопи. Де тільки його матуся швендяє о шостій ранку? Йди, бо змерзнете.
Справді, де мати малого? Що то за ніч така? Чи в цьому місті діти взагалі нікому не потрібні? І чому це мені пощастило?
— Ага, іди. Бо зовсім не хочу, аби ти завтра помирала від застуди. А вже потім… Потім я тобі власноруч, заразо малолітня, голову відірву! Мати Тереза знайшлася, — Олег майже силою тягне мене до будинку. І ноги, котрі ще мить тому здавалися нерухомими, раптом починають рухатися. Попустило. Схоже, я от-от зможу йти сама. Це розуміє й Олег, потай зітхає із полегшенням. Потім говорить щось дивне, наче не в тему: — А ще кажуть, що блискавка двічі в одне дерево не влучає.
— Влучає, — сяк-так розліплюю губи, чомусь здається дуже важливим виправити його. — Я знаю про дуб, в який блискавка сім разів била…
— Так? — Він не надто вражений моїми ботанічними знаннями. Просто радіє, що я при тямі, чую його та розмовляю. — Хоча, схоже, що тут сім разів не буде. Та воно й на краще.
— Про що ти? — Здається, що слова у роті замерзли на льодові кульки, але поступово починають відтавати. І вже стає легше розкочувати їх поміж розтрісканими губами, але все одно боляче. І хлопченя не плаче, тільки тулиться до мене і мовчить. Це ж як треба було дитину налякати…
— Та я про те, що одного разу той самий Ілько також п’яний в драбадан сів за кермо крутої машини. Може, і цього джипа, а може, іншого… Мчав просто навіжено вуличками нашого міста. Ти, думаєш, чого Василь його Шумахером обзиває? І раптом перед ним на дорогу вискочило маля. Чи то кошеня від того малого втекло, чи м’ячик на тротуарі не втримався… Ну і…
— Він ледь встиг звернути вбік й опинився у лікарні? — обриваю різко Олега тупим припущенням. Здатність розмовляти повернулася до мене. Та чомусь з’являється дуже погане передчуття.
— Ні, Руслано, в лікарні він не опинився. Але й звернути убік не встиг…
Частина друга
Секунди у сніжному годиннику
Руку відтягує пакунок із логотипом супермаркету. Чомусь це нервує, ніби йдеться про щось непристойне. Хоч не менш по-дурному я почувався і у крамниці, коли, деякий час вагаючись, стояв перед відділом зі спиртними напоями. Купити — не купити? Зрештою, без вина обійдеться. Нащо те вино, коли дехто може чортівню і тверезим бачити?!
Різко завернув до кондитерського відділу. Нехай тільки скаже, що на дієті сидить! І так скоро крізь неї дивитися можна буде — чим не матеріал для легенди про привиденя, що відшукав на свою голову?! А все Василь! Таки втнув здивувати мене! Під кінець останньої розмови підкреслено серйозно глянув мені у вічі:
— Ти б уже додому їхав: не забувай, як завів дівчину, то треба її вчасно годувати…
«Ага, а також не забувати вигулювати», — ледь не кинув йому в тон. Та стримався, бо раптом зрозумів, що таки зовсім не збирався купувати провізію. Звик до іншого: зайти у кафе із вай-фаєм, замовити сяку-таку вечерю, посидіти за філіжанкою кави, розтягуючи такі посиденьки якнайдовше… От чорт, зараз навіть напитися не можна: голова потрібна у робочому стані! Так от, сидів би десь у затишному кафе і тягнув час, аби лише відсунути ту мить, коли доведеться переступати поріг квартири вже із моїми
Їй вранці після тої ДТП вкололи якусь медичну гидоту. Сам я ледь не силою відбивався від такого «щастя» під акустичний супровід дурниць про можливі жахливі наслідки стресу, якщо їх вчасно не знешкодити за допомогою диво-ін’єкції. Добре, що лікарі на мене врешті забили, не до того було. Ще й порадили ментам поки не сприймати моїх свідчень цілком серйозно: будь-який адвокат зможе зіграти на шоковому стані. Ага, шок у мене таки настав, пізніше та вже з інших причин.
Так от. Привів Руслану додому. Вклав у ліжко. Добре хоч, дякуючи тій ін’єкції чи вродженій вдачі, дівчина відключилася миттєво. Тільки-но голова торкнулася подушки — вже спить.
Так, з подушкою окрема історія. На ній вишите хрестиком кошеня з круглими очима та величезним бантом. То — «придане», котре залишилося від старих мешканців квартири. І Лідія, і її чоловік влаштовували мене цілком як квартиронаймачі. Однак смак у Лідки… Тож коли гайнули у пошуках заморського щастя, мотлоху в квартирі достатньо залишилося, «на пам’ять». А в мене все не доходять руки зайве викинути.