Кинув на соньку ще одну ковдру. Що за дурна звичка скулюватися уві сні! Не збагнеш: мерзне чи це її нормальна поза? Тоді пішов нишпорити в комірчині. Там у мене зберігається валіза зі шматтям із попереднього життя. Вихопив стару, але чисту сорочку. На диво, вона мала цілком пристойний вигляд. Нашвидкуруч поголився і заквапився у справах. А про їжу турбуватися якось і на думку не спало. Навіть до клятого пакету із Сантою зазирати не став. Хоча скільки клопотів — непомітно прихопити його із собою з офіса, тільки мені відомо! Добре, що міліція ним не зацікавилася. Хоча лежав він просто на виду, на офісному столі, коли Руслану роздягли та заходилися оглядати лікарі. Добре, що більшість подумали, ніби курка-секретарка забула якісь особисті речі, так поспішала додому готуватися до свята. І, звісно, аж ніякого відношення той пакет не має до переляканої дівчини, що судомно притискає до себе мовчазного малюка. До речі, «матусю» хлоп’яти так і не відшукали. Певно, місцева хвойда якась, привела собі під ранок клієнта, а малюка на вулицю виперла, щоб під ногами не плутався. От як у мого однокласника…
Тьху ти. Знайшов час для спогадів. А може, це й на краще: он, уже й думки плутаються. Ще трохи, і мене вирубить так, що перестану перейматися — де ночувати. Аби дах якийсь над головою. А може, я даремно так? Наче нормальна квартира… Ага, для сторонньої людини. Просто забиваю собі голову хтозна-чим, аби не довелося повертатися спогадами до подій цього дня. А день видався славний, поки Мала в квартирі відсипалася.
Чорні очі теж можуть виглядати блідо, ніби зчорнілі вуглинки, притрушені сірим попелом. Тобто чорне лише одне — ліве, праве значно світліше. Тьху ти, якесь зурочення: щоразу забуваю про це — і щоразу згадую, коли бачу Вдову. Добре, що звичка не здригатися при несподіванках у мене доведена до автоматизму. Не всім щастить не нажити собі ворога через власну нестриманість. У різнокольорових очах крізь звичне байдуже презирство на мить майнули вогники зацікавлення, однак, схоже, зараз Вдові не до такої дрібноти, як я.
— Моє співчуття, дорогесенька, — Вдова ледь помітно хитає головою у бік Іренеї, що саме театрально підносить хустинку до своїх сухих очей. Жінка помічає награність цього жесту і жорстко додає: — Однак, не забувайте, любонько: це — лікарня, а не сцена.
Дружину шефа ціпить. Чергового лікаря теж. Звісно, йому першого січня не вистачало лише скандалу між двома впливовими клієнтками, та ще й простісінько у передпокої, де, зазвичай, не буває порожньо.
Використовую коротку мить перед бурею, бачачи лиху переміну в обличчі Іренеї. Підхоплююся із фотелю й обережно підсовую «шановній Марині Іпатіївні» стілець. Із виглядом королеви вона повільно всідається. Як дурень стою поруч кілька безкінечних секунд і намагаюся поглядом дати зрозуміти Іренеї: «Не зчіпляйтеся, пані! Було б з ким». Несподівано для мене Іренея вирішує дослухатися до розумної думки і змовчати на таке «співчуття». Тільки тут до мене доходить: вона
— Олеже, — вимогливо звертається вона. Отже ж! Втеча відкладається до ліпших часів. — Ви ще тут, голубе сизокрилий?
Ото вже, синонімічний ряд звертань в пані Марини просто безконечний… Зупиняюся, мов вкопаний.
— Олеже, ви, зрештою, — непоганий хлопець, хоч колись надто сильно тринькали свій талан і зараз маєте його лише на денці… — жінка карбує кожне слово, наче воно у неї на вагу продається. Озирається, дає подивитись у свої очі. Бляха, що за очі? Одне — чорніше від ночі, інше — металево-сіре. О, звісно, Вдову насправді цікавить моя реакція на сказане. А не реакція лікаря у бездоганно білому халаті й із накрохмаленим виразом обличчя, і вже точно, не реакція Іренеї. Найгірше, що це — не іронія.
Що я можу вчинити в цій ситуації? Натягую на обличчя незворушну маску і спокійно та без коментарів на мить ввічливо схиляю голову. Вдова, очевидячки, задоволена з того, як я повівся. Краєм ока помічаю, як у Іренеї ледь помітно сіпається ліва брова. Добре, хоч інстинкт самозбереження, на відміну від здорового глузду, діє у неї бездоганно. От вона й мовчить, спостерігаючи за мною та Вдовою, що по-королівськи впевнено продовжує:
— Що там, Олеже, за дурню плещуть злі язики? — Це звучить трохи зарізко, наче вона собі щойно дозволила якусь слабкість. — А кажуть таке: ніби мажорчик Ілько, тобто синочок Аврама Йосиповича, намагався цієї ночі збити на авто вас і вашу коханку та через це втрапив до реанімації? То правда, що був він п’яний? Ох, невчасно я заслабувала: мої діти із няньками мусили без мене Новий рік зустрічати. Авжеж, й новини через десяті руки дізнаюся…
В очах лікаря хлюпається липка цікавість та якийсь дикий азарт. Здається, що він зараз же запопадливо запропонує мені швиденький експрес-огляд, аби переконати усіх зацікавлених і не зацікавлених, що із шановним помічником найвигіднішого пацієнта,
Очі Вдови на мить ховаються під приспущеними повіками. Насмішка? Зневага? Злість? Іренея виглядає так, ніби улюблений мильний серіал раптом перетворився на реальність. Позирає на мене без звичної злості: ну ж бо, хлопче, підтвердь, що це так, пожалійся, що дивом врятувався, але боїшся подати в суд на того самого, на небожителя!.. Ну?!
Не дочекаєтеся, шановні. Ледь помітно знизую плечима. І не перепитую, кому маю дякувати за ці плітки? Хтось вже встиг так інформативно добре розважити з самого ранку пацієнтів цієї елітної лікарні, куди стороннім втрапити ще важче, ніж на військовий секретний об’єкт. Пояснюю надміру ввічливо, з точно дозованими співчуттям і байдужістю:
— Ілля Аврамович, на жаль, не впорався сьогодні із керуванням машини: ранішні сутінки, слизота, втома після новорічного святкування… Жодних кримінальних історій чи замахів, шановна пані Марино. Я й кілька працівників нашої фірми — не постраждалі, а випадкові свідки. Ми доволі своєчасно викликали «швидку». Хто постраждав невинно — то це охоронець Іллі Аврамовича, який зараз також у лікарні.
На обличчях Іренеї та лікаря — щире розчарування. М-да, така банальщина замість детективної чи бодай мелодраматичної історії. Моя відповідь, схоже, розчаровує навіть Вдову. Вона обпікає мене холодом припорошених очей та промовляє глумливо:
— Це несерйозно, — ледь помітно підводить вгору ліву брову. — Хіба існують невинні люди? Овва, Олеже! Ви мене дивуєте!
Дивиться просто у вічі. Навіть не дивиться, а висвердлює. Лівий кутик моїх губ сіпається, але то не нерви, а раптова холодна злість. Дивно, Вдову це наче тішить, бо не перестає на мене дивитися, додаючи до холоду в своїх очах трохи здивування. Що надто розумний та самовпевнений для вас? Вдова піднімає голову трішки вище. Загостреність її обличчя стає ще хижішою. Повторює монотонно, додаючи до голосу шуги:
— Не існує безневинних, Олеже, особливо серед людей. Я думала, хоча б цей урок ти добре затямив!
ebooksa