Передихнула. Подивилася на Руслану уважно. Слухає…
— Отак я й дізналася про тітку. В розпалі сварки, від матері. Потім я випитала-таки у мами більше про неї. А та зраділа нагоді розповісти геть усе… Знаєш, Руслано, якщо так дітей своїх не любити, то краще взагалі не заводити.
— Я й не збираюся, — сердито випалила Руслана.
От і маєш, поки слухала про те, що моя стара — справдешня відьма, не перебивала. А от як про майбутніх дітей зайшло — не втерпіла. Що кому важливіше?
— Ой, мала, не зарікайся! Усі так кажуть, а потім якщо чоловіка захочеш надійно до себе прив’язати, то… Хоча, останнє, очевидно, не про тебе. Так-от, моя тітонька — майже ровесниця матері, от тільки мама моя завжди чепурилася, а тітка на себе рукою махнула. Батько одного разу сказав, що ми схожі з лиця, тобто я і тітка. Та не приведи, Господи, до такої схожості! Зрештою, там справа завжди була не у віці, а в горілці. Посварилася чогось тітка із бабцею, своєю матір’ю тобто, і ще підлітком з дому пішла. От і покотилося… Невдалий роман, дурне заміжжя, розлучення, кавалери. Розповідали, що трохи підробляла то зняттям вроків, то приворотами… Ні, скажи, яка дурепа піде за допомогою до жінки із такою долею?! Собі ж чомусь не допомогла? Та знаходяться ж і йдуть. Я й то, коли схочу, можу більше… Так, тітка не мала стільки сили, як баба Марта. Бо через покоління дар передається, через покоління. І своїх дітей не мала. Виходить, я єдиний Мартин повноцінний спадкоємець.
Посміхаюся сама собі гидко і косую на Руслану. Та втупилася очима в свої руки, сплетені на колінах, і анічирчик. Продовжую:
— Потім, коли я школу закінчила, тітка ніби оговталася трохи, обрала собі постійного «женишка», майже пити кинула. Знову не пощастило: захворів коханий. Навіть до батька зверталася за допомогою: «Умов нашу матір, аби Дмитру допомогла, бо як мені без нього?» Батько сестру не дуже любив, та все ж обіцяв… А от бабця навідріз відмовилася: мовляв, в цій справі допомагати тільки іншим, невинним, шкодити. Дмитро хворобу заслужив, тож хай ліпше молиться. Може, хоч на тому світі вибачать. Що там далі сталося, не відаю. Бо мені бабця строго наказала з тіткою не водитися. І вчити своєї науки тоді ж навідріз відмовилася. Мовляв, не надто я від природи сильна, ще мені хто таке ж «щастя» «у гості накличе», яке собі тітонька напитала… Образилася я страшенно. Але ж боялася її дуже, тут не до суперечок. Чогось ще вирішила, що вона замість мене — тебе візьметься вчити. Дурня, звісно: ну, яка з тебе відьма? Хоча ненормальних заморочок у твоїй голові вистачає, але не таких же…
Русланка невдоволено вовтузиться на просілій канапі. Але заперечувати останню тезу не береться. Бо бажати собі такої долі, ще й після моєї розповіді, — то ж який «розум» треба мати? А я ніколи не розповім їй всієї правди про себе, і про бабу Марту, і про справжню причину того, чого мене враз відьомська доля перестала вабити. Навіщо чужим знати те, де у тебе в житті стався надрив…
Ох, оте дивне вміння маніпуляції людьми, яке я мала в собі від народження і, здавалося, що нікуди воно не дінеться, і почувалася сильною… Та не можна давати таку силу в руки кволому розуму. Бо первісна людина, яка тримає в руках гранату, не обов’язково нашкодить комусь, може, спершу собі…
Отож про шкоду собі…
У дев’ятому класі мене раптом батьки вирішили зіпхнути на бабу Марту. Батько часто їздив у відрядження, мати також надибала нову, типу, прибутковішу роботу і гарувала там щоденно по дванадцять годин на добу. Тож було вирішено, щоб дитя часом не дуже від рук відбилося, оскільки в дівчинки перехідний вік і все таке, передати її під опіку бабі Марті. Мама не дуже цього хотіла, однак погодилася.
Нове місто. Нові друзі. О, звісно, те саме місто, посеред якого я зараз сиджу і згадую-згадую, нервово сіпаючись всередині. Місто-монстр, тому що…
Але краще все за порядком.
Іноземні мови мені завжди давалися доволі легко, бо дуже подобалося вивчати ті спочатку незрозумілі слова-речення-тексти, знаходячи в мудрих сплетіннях доволі плавкий логічний сенс. І тільки-но він ставав зрозумілим — то відразу і мова робилася доступною. Якось до цього не було справи вчителям у моїй старій школі. Зате у новій… О, так! Вчителька англійської мови Георгіна Іпатіївна не могла натішитися такою ученицею. Навіть моїх батьків кликала до школи, щоб похвалити мене перед ними. А ті не мали часу, перекладалося все на відстані та одвічну зайнятість. Тож, врешті, все обмежилося телефонною розмовою з бабою Мартою. Вона також навідріз відмовилася до школи йти. Бо недобра слава за нею ходила назирці і в цьому місті. Від похвали Георгіни я в очах предків аніскілечки не виросла. Мама резонно приписувала мої так звані успіхи відьмацтву, батько черговий раз отримував привід посперечатися з матір’ю.
Георгіну Іпатіївну, позаочі, учні називали Жоржинкою. Це було і зворушливо і ніжно водночас. Жоржинка, попеляста блондинка невизначеного віку, інколи мені здавалася майже моєю ровесницею, інколи навпаки — ще старшою за бабу Марту. То її очі робили такою. Одне — чорне, інше — темно-сіре, аж металеве. Була неодруженою і самотньою, й, очевидно тому, просто шалено залюбленою в роботу, тобто у свій предмет, а отже і в мене, у свою найліпшу ученицю. Звісно, без мого природного відьмацького шарму тут не обійшлося. Мамця, зрештою, не дуже помилялася. Однак це дозволило мені, напевне, чи не єдиній зі всіх не тільки учнів, а й учителів, бути допущеною до помешкання Георгіни. Учні позаочі називали її красиву хатинку в стилі ампір, яка стояла на околиці міста, наче горда троянда серед бур’яну, «Обитель зла». Зловісні історії переповідали про цей будинок, говорили, що він кишить привидами, а мені навіть лестило, що я єдина маю право туди заходити.
Не тільки ззовні, а й усередині хатинка здавалася чарівною: вся заповнена антикваріатом. Срібний посуд, кришталеві люстри, старі картини в багатих позолочених рамах, гаптовані скатертини, серветки, покривала ручної роботи, перські килими і на стінах, і під ногами. Наче то не будинок простого вчителя, а палац якоїсь принцеси чи в крайньому разі графині. Ми пили справжній англійський чай, ага, любов до доброго чаю мені прищепила саме Георгіна Іпатіївна. Як і вміння запарювати його, й жодні там китайці чи венесуельці в тому мистецтві з нею не зрівняються. Тут важить усе — твій настрій, бажання, вода, яка має скропити чайний лист (вода обов’язково місячна, тридобової витримки), температура води (борони Боже залити окропом — ви вбиваєте смак) і, врешті, навіть помішування в певному ритмі завжди проти годинникової стрілки. То була справжня магія. А коли Георгіна Іпатіївна шепотіла в такт ударянню дерев’яної, і тільки тисової, ложечки об боки заварника, я, мала відьмачка, яка ще й не таке бачила, коли інколи підглядала за бабою Мартою, аж трепетала від захвату.
У місті подейкували, що батько Георгіни знався на чорній магії і що всі предмети в її оселі замовлені. Жодному місцевому злодюжці навіть на думку не спадало залізти в будинок, хоча це зробити наче й доволі легко. Невисока загорожа з живоплоту, акуратно завжди підстриженого, старі яблуні та груші перед нею, простий засув на дерев’яній хвіртці, звичайнісінькі замки на дверях, відсутність ґрат на вікнах — тим паче не робили будинок легкою здобиччю. До сходів будинку від хвіртки вела доріжка, викладена чорним каменем. Перед самими східцями на камені вигравірувано напис: «Anguis in herba». На моє німе запитання, Георгіна відповіла спокійно: «Латина. В перекладі дослівно — гадюка в траві. Значення — прихована небезпека. Попередження для всіх, хто входить у цей дім з лихими намірами. Хочеш, Тетянко, я навчу тебе латини?» Я хотіла, дуже хотіла, Але…
Сталися події, які назавжди відбили у мене бажання бувати в цьому домі та й вивчати мови також. Так, ворожості я тут не відчувала, скоріше навпаки. Дім приймав мене наче свою. Він був живим, інколи мені здавалося, що я чую як він дихає, зітхає, сміється від жартів його господині, плаче, коли вона сідає за старе фортепіано і починає на ньому грати старі забуті увертюри… Я знаю, що були спроби недалеких заїжджих людей залізти в цей дивний будинок заради наживи, але… Будинок по-своєму розправлявся з недоброзичливцями, замикаючи їм уста. Щоб провчити, не конче вбивати. Є речі набагато страшніші від смерті. А психлікарня з іншого боку міста час від часу поповнювалася в минулому злодіями, а тепер німими пацієнтами, зовсім не буйними, навпаки сумирними, наче їх душа і тіло перебували осібно одне від іншого. Якою близькою була я до істини, коли так думала, розумію лише тепер. А тоді я шалено любила свою вчительку, її чарівний будиночок, цінувала нашу дружбу. Бо мама мене ніколи не розуміла, навіть не старалася почути, батько вважав нікчемою, а всі друзі тільки витвором відьмацької уяви.
Зазвичай, ми пили чай та розмовляли з Георгіною на кухні чи в її ошатній вітальні. Вона інколи згадувала свою сестру, яка хоч і жила в одному з нею місті, та все ж була настільки зайнята своєю родиною, що ніколи й не провідувала батьківську хату. Та мені здавалося, що причина тут геть інша. Бо в хаті крім фотографій Георгіни та її батька (похмурий високий бородань похилого віку, пригортає за плечі тендітну, ще молоду жіночку), інших я не примітила. Я згадала свою родину. Мені також не дуже хотілося б, щоби хтось у мене про них розпитував. Тож і я цього не робила, трохи розуміла свою вчительку. Лишень одного разу Георгіна прохопилася і, чомусь виправдовуючись, сказала, що її батько насправді не був чорнокнижником чи потворним чорним магом, яким його вважали в місті, а працював звичайним перекладачем. І помер від звичайної болячки — хворе серце чоловіка одного разу просто відмовилося працювати.
В оселі Георгіни завжди було затишно та чисто. Мені якось і на думку не спадало розпитувати її, хто прибирає будинок, стриже газони, доглядає за клумбами… Зараз я розумію, що й знати цього не хочу, навіть тепер. Добре, що тоді не спитала. Ані в спальні, ані в кабінеті, ані в інших кімнатах я не була і не прагла заходити — мені вистачало і того, що мала перед очима.
ebooksa