Одного разу ми пили чай у вітальні, а на фортепіано, поруч з нотами, я побачила книгу з дивною назвою «Некромантія». Книга наче сама потяглася до мене, а не я до неї. Таке то було дивне почуття. Я відкрила її. Вона була англійською мовою, може, не зовсім тою, яку вчила я, бо пожовтілі від часу сторінки книги видавали її поважний вік. На перших сторінках, листаючи, я натрапила і на дату, зроблену від руки українською — січень, 1689 р. «Можеш, Тетянко, взяти додому, почитати. Тобі сподобається», — наче і щиро запропонувала мені Георгіна, та тембр голосу, яким вона це казала, видавався дивним — наче втомленим і трохи збентеженим. Але мені настільки хотілося погортати дивну книгу, що я не звернула на це ніякої уваги. А потім…
Некромантія — це вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги. А в книзі — найсправжнісінькі інструкції, як потрапити на той світ і, звісно, як з нього повернутися — і не лише замовляння, але й описи обрядів. Чи мала я якісь питання до того світу в свої шістнадцять? Звичайно, ні! Я керувалась прозаїчною цікавістю і бажанням переплюнути бабу Марту, довести їй, що вміння та знання отримаю і без неї, позаяк маю вроджений хист. А ще просто шалене прагнення довести рідному батечку, що я не зашморг на шиї, яким моя рідна матуся щосили намагається прив’язати його до того, що називається родиною.
Не буду переповідати, що я бачила за межею (не згадувати про це сили та талану поки вистачає) і куди завели мене моя легковажність та легкодухість, тільки слова заклинань я могла прочитати неправильно або щось чинила не так, тому що зайти в той світ я зайшла, а повернутися… І досі мене уві сні переслідують ті страшні видива.
Поклик крові — то могутня річ. І баба Марта нагодилася саме вчасно. Місяць відпоювала мене своїми травами, в школі збрехали, що у мене ускладнення після бронхіту. Зима — всі повірили. А коли я оклигала, то вона навіть не стала докоряти. Хоча, ліпше б відлупцювала, аніж дивилася на мене одним з тих її особливих поглядів. Вона взяла ту бісову книгу до рук і серйозно сказала: «Поверни господарю. Її нищити не варто, від того буде ще гірше. Є речі, в які влізати просто не треба. Тепер ти це знаєш». Так, тепер я це знала. Тремтячими руками я взяла ту книгу до рук, мені вона здавалася холодною, наче крижина. Навіть коли несла в сумці до школи, холод пробирався до мого теплого тіла, намагаючись пролізти в мене. Я не давалася, бо мене захищав замовлений шарф баби Марти та її рукавиці. Пам’ятаю, як тоді з мене в класі всі кепкували — типу супер-пупер модниця Тетяна, і якісь там грубі шерстяні рукавиці та так само не модний відстійний шарф. Але мені в той день було начхати на всіх і на те, що говорять.
Книгу я віддала Георгіні. Та старалася затримати мене біля себе, але я мовчки, не дивлячись їй у очі, та нічого не пояснюючи, вибігла з класу. В голові стукали слова баби Марти: «Є речі, в які влізати просто не треба». І я тоді твердо пообіцяла собі ніколи більше ні у що не влазити… Навіть більше, стала остерігатися та стримувати свої сили, які від народження жили в мені.
Натомість Руслані я сказала геть інше:
— А потім бабця захворіла та злягла… Сама знаєш, чим для нашої родини все закінчилося, особливо після того, коли вона… пішла, тобто померла… Я навіть зраділа, коли батьки, врешті, розлучилися… Ну його, такий родинний затишок! І батькову фінансову кар’єру туди ж.
В очах Руслани щире співчуття раптом змінюється іронічним блиском. Звісно, «вдале» завершення отакої-от оповіді. Чого це мене на моралізаторство потягнуло?
— Може, повернешся зі мною назад? — Пропоную щиро. — Біс із ним, із цим містом. Невже вдома гарного хлопця тобі не підшукаємо? Можна й квартиру більш затишну напитати, коли тобі вже ТАК запраглося самостійності. І роботу там нормальну! Колись, мо’, і до універу вступиш.
Подумати про те, що кажу, не встигаю. Мала щиро здивована моєю пропозицією. Я, між іншим, теж. Вона — дівчина непогана, її брат, взагалі, гарний хлопець… Але терпіти їх водночас у великій кількості, то треба мати залізобетонні нерви, бігме… Хоч великодушність моя пояснюється просто: нюхом чую, отой «несподіваний Русьчин роман», якщо взагалі є в природі, то лишень вершечок айсберга. Бо якого дива її після Нового року, особливо, коли десь поруч, типу, зітхає коханий хлопець, на кладовище поперло?! Та все ж відчуваю полегкість, коли розумію: вона зараз відмовиться повертатися. А силою хіба таку дзиґльовану втримаєш?
— Дякую, Таню, справді дякую, але… От якщо хочеш допомогти по-справжньому, то, може, знаєш…
Я завмираю над майже порожньою сумкою із якимось дріб’язком у руках. Невже справді закохалася настільки, що заведе мову про приворотне зілля?! Чорта з два отримає від мене щось, крім потиличника — теж непоганий засіб від нещасного кохання, дієвий для таких-от дуреп!
— То, може, знаєш… от кажуть, «зозулята зими», «потерчата», що ти чула про це?
Вона не просто це говорить. Вона звідкись витягує аркуш паперу, а на ньому малюнок. Беру тремтячими руками. Ох, не подобається це мені, дуже не подобається.
Я пізнаю цю хатинку. Моє минуле гидко посміхається до мене, шкіриться вікнами намальованого, але такого реального, будиночка. Нервово сіпаюся і кидаю малюнок разом з маленьким дзеркальцем, яке щойно витягнула з бічної кишені Русьчиної дорожньої сумки. Трісь…
Руслана, ніби нічого не трапилося, прямує до ванни, повертається з віником та совком.
Я обіцяла сама собі більше ніколи ні в що не вплутуватися. Тим паче у це… Минуле досі боляче тримає мене за руку. Дивлюся, як Руслана майже ніжно підбирає малюнок.
А мені хочеться звідси бігти чимдуж і світ за очі.
ebooksa