Зозулята зими,

Ошелешено завмираю, тримаючи в одній руці картку, а другу прикладаючи до голови. Щойно дійшло — мене взагалі нічого не болить, тим більше голова. Пригадався сон і смішний метелик, що хмикає та розмовляє Тетясиним голосом. «Білий колір дає надію, тому й не болить».

* * *

Сиджу посеред просторої вітальні й скляними очима втикаюся в екран телевізора. Клубок, наче чогось не дожувала, застряг у горлі. І несила його ані проковтнути, ані викашляти. Дихаю повільно, наче боюся сама себе, наполохана несподіваним відкриттям. Питається, нафіга я вмикала той дівідішник? Нафіга… Можна ж було взяти книжку, детектив якийсь легкий чи пригоди. Он книжкова полиця, вщерть заповнена і класикою, і сучасниками… Так, ні. Кіна їй захотілося, і то, кіна без реклами.

Обійшла Арсенову квартиру і зрозуміла, що мені в ній майже всюди подобається. Я б змогла тут жити. Нічого зайвого — все для життя. У вітальні на журнальному столику знаходжу розсипані візитки: «Арсен Григорович Мальчук, президент приватного детективного агентства «М.А.Г.». Комплекс послуг для юридичних та фізичних осіб. Чесність, законність, конфіденційність». От і маєш. Скільки інформації можна почерпнути про людину тільки зі змісту її візитки! Враз стає смішно, бо уявляю собі Арсена в ролі Шерлока Холмса — з люлькою в зубах та в довгому чорному пальті. Цікаво, чи грає він на скрипці? Фу-ти, кіноманка. Рука сама потягнулася до купки акуратно складених дисків, пронумерованих сухими цифрами: «1», «2», «3»… Нє, щоб узяти ті, що поруч з рожевими крикливими наліпками: «Термінатор-4», «Пила», «Мовчання ягнят», «Зелена миля», «Людина дощу». Може, якби довше їх порозглядала, то й Фелліні знайшовся б. Суміш смаків Арсена мене не дивує. Сама така — люблю різне…

«1», «2», «3»… Як у страшнючій лічилочці з фільму: Раз-два, раз-два — Фредді впіймав малюка, Три-чотири, три-чотири — замикайтеся в квартирі, П’ять-шість, п’ять-шість — Фредді схоче, Фредді з’їсть…

Диск №1. Записи новин за якесь там грудня, підтверджене оперативними відеозйомками. Жінка-диктор млявим, хоча й професійно добре поставленим голосом, повідомляє, що вчора увечері на швидкісній трасі при виїзді з автозаправки розбився син відомого бізнесмена… Відео по гарячих слідах. Нажахані очі роззяв — машину наче пропустило крізь м’ясорубку. Завивання «швидкої», патрульна служба, міліція… Цікаво, коли звичайна людина втрапляє в таку ж біду, також стільки галасу? Очевидець події каже, що авто виїжджало з автозаправки і просто не загальмувало… Гальма відмовили чи мозок? Потім йде нарізка з оперативного допиту свідків. Чоловік середнього віку час від часу нервово потискує плечима.

— Та той, заправив му цілий бак. І вроді всьо, той, було. Тобто той, справне. І загальмував, і, той, рушив з місця. Той, протер йому лобове шкльо і, той, він, е-е-е-е, пішов, купив собі сігарєт і, той, рушив на виїзд. І, той, чомусь не загальмував перед фурою. Всьо…

Запис із автозаправки. Позашляховик лендкрузен, ага, в новинних зйомках його не впізнати — купа непотрібного залізяччя впереміш з якоюсь чорною липкою сумішшю та брудним снігом, заїжджає на АЗС. Нічого наче незвичайного. Все, як розповідав заправник. Зупинився, водій вийшов з машин, пішов до каси, заплатив, купив сигарети, прийшов назад, сунув «за труди» заправнику пару гривень, сів у машину, рушив з місця. Все, більше нічого. Далі під’їхала інша машина — срібляста «тойота».

Та щось мучить мене в цьому відео. Не можу зрозуміти що. Переглядаю ще раз, а тоді вдруге, втретє. Вмикаю уповільнення… Машина зупиняється … Водій виходить… Заправляльник протирає лобове скло, тоді переходить до заднього… Стоп-кадр. Маленька, ледь помітна тінь спереду машини. Скло добре протерте, і тому незле видно, що там хтось віддзеркалюється. Збільшую зображення… Ціпенію…

Диск №2. Ще одна аварія. Цього разу на околиці міста. Білий день, ожеледиця, багато снігу і багато крові. Не одна жертва. Відразу три… Заступник губернатора зі своїм прес-секретарем, котрий був за кермом та дуже перспективна модель, а злі язики кажуть, що коханка заступника губернатора (ага, журналістка не соромлячись так і сказала — типу сенсація) … Той самий професійно-байдужий жіночий голос за кадром — водій не впорався з гальмуванням, очевидно. Бо якого йому було вирулювати та врізатися у складені обабіч дороги бетонні блоки. Видно, не дуже дбайливо вони були складені, бо від удару верхній посунувся, потягнув за собою ще один і просто розчавив машину і тих, хто у ній знаходився…

Оперативна зйомка фіксує не лишень понівечене залізо, а й свідків цієї ДТП. Збуджені голоси оповідають, що бачили.

— Висока швидкість, занесло на кризі, удар в бетон і…

Майже одна і та ж версія від усіх. Ставлю на уповільнений перегляд. Стоп. Усередині все холоне. Мимохідь у натовпі вихоплюю знайомі очі.

Диск №3.

№4… №5… Тут і диск з аварії за моєї участі. Тієї, що біля Олегової фірми сталася, коли я малого Богдасика на руках виносила…

Диск №6. Учорашня дата. Свіжачок… Напевно, якась любительська зйомка. Бо камера ледь помітно тремтить в руках оператора. Торговий центр, нічого особливого — входять і виходять люди, цілі компанії, родини, парочки. Раптом камера різко бере вгору. Ловлю себе на думці — тут немає звичного позакадрового галасу, можливо, відзнято на мобільний. Засніжений дах торгівельного центру. Точніше не сам дах, а на ньому літній майданчик. Он навіть дві спущені парасольки забули забрати і вони сумують, присипані снігом. Але не це привертає увагу, а людська постать. Об’єктив камери зображення наближає… То жінка, молода, гарно вбрана. Красива білявка і, здається, п’яна. Тримається за доволі високу огорожу однією рукою. Це щоб випадково хтось не вилетів, її такою високою зробили? Друга рука біля вуха, схоже розмовляє з кимсь по мобільному. Потім невдоволено щось кричить у слухавку. Тоді забирає мобілку від вуха та пальцями сердито починає клацати по кнопках. Прикладає слухавку до вуха, знову клацає — знову до вуха і так п’ять разів поспіль. Не розумію, чому того, хто знімав, так зацікавила ця молода особа? Наприкінці стане зрозуміло, але поки… Тільки уривки жіночого розпачу, бо той, хто на тому кінці чи дроту, чи мобільних хвиль слухавку не бере, не хоче розмовляти. Тоді білявка сердито кидає телефон собі під ноги. Стоп. Раптом огорожа закінчується. Тобто між стіною і загорожею метр якоїсь пустки, наче випадково не вистачило матеріалу, а потім несподівано прийшла зима та випав сніг. У нас таке буває, весною долатають. Жінка зупиняється на цьому прольоті. Підходить до самого краю. Господи, я, здається, знаю, що далі буде. Стоїть, дивлячись униз. «Якщо довго вдивлятися в безодню, то безодня починає вдивлятися в тебе». Щось шепочуть її губи. Можливо, навіть ті самі слова, про які щойно подумала я. Тоді раптом робить різких півкроку назад. Ху, слава богу. Не самовбивця! Кажу сама собі й не вірю в те, що кажу, бо очі стежать за жінкою-білявкою в красивій білій шубці. Вона розкидає руки в сторони, піднімає голову догори, кричить щось в небо, і раптом її права нога не втримує рівноваги і посковзується. Білявка добре розуміє, що сталося, бо ж сила тяжіння несе її вниз, але вона відчайдушно старається зберегти рівновагу, махаючи руками, мов підбитими крилами птаха. Камера в руках того, хто знімає, здригається і, на мить випереджаючи падіння, мчить вниз, на розчищену бруківку перед торгівельним центром. І от вона вже лежить внизу, обличчям долі. Біла шуба, біле волосся на чорній бруківці… Все.

І знову випуск новин, і той самий безбарвний голос каже, що сьогодні стався нещасний випадок у торгівельному центрі. З даху будинку випала двадцятитрирічна дружина мера міста (от чому її знімали — дружина мера все-таки). Жінка була напідпитку і нехтуючи усіма правилами безпеки видряпалася на дах. Де була в той час її охорона та чому охорона торгівельного центру пропустила жінку на дах, де ще досі незавершені будівельні роботи, невідомо. Версія про самогубство чи навмисне вбивство не розглядається, оскільки знайшовся випадковий свідок, який зняв момент падіння на мобільний…

Звичним рухом вертаю зображення назад. Якраз на той момент, коли білявка спіткнулася. Уповільнюю зйомку. Жінка розводить у сторони руки, підводить догори голову, несподівано права нога слизькається і її хилить вбік, але вона обов’язково втрималася б, якби не… Ціпенію… Маленька рука, мов крило метелика.

Майже силоміць запихаю в дівідішник останній диск з колекції, але не вмикаю, бо мій погляд перечіплюється через аркуш паперу. «Список приречених» — кричить заголовок… Один, два, три, чотири… тридцять. Прізвище, ім’я, по батькові. Майже всі з того списку мертві. Я знаю, я це щойно бачила на екрані плазми. В горлі пересихає від того, що я, здається, щойно знайшла останнього пазла для своєї картинки. Серед приречених — і Арсен Григорович Мальчук, власник цієї квартири, і Олег Дмитрович Хмаренко, і Мстислав Маврикійович, і ще пару імен без плюсиків чи хрестиків (як на цвинтарі)…

З очей котяться сльози. Навіть не роблю спроби стриматися. Мені шкода це місто, його мешканців. Його прокляли, просто так, заради звичайних меркантильних інтересів і зробили це…

Не привиди, не потерчата…