— Е-е-е-е… Чи могли б ми поговорити з Мариною Іпатіївною?
Коли сказати, що Георгіна здивувалася і була заскочена несподіваним запитанням, — то нічого не сказати. Вона просто пополотніла вся, встала різко з крісла, що аж вогонь у каміні перелякано зашипів і кімнатою наче прошелестів вітер. Ми також позривалися зі своїх місць.
— Що? — прошипіла вона. Мені здалося, що почула вона щось інше, бо я повторила своє запитання. А тим часом поза нашим спинами почувся якийсь галас та шум.
— Так-так, нам би також хотілося бачити Марину Іпатіївну. На дзвінки вона чомусь не відповідає, її секретар-референт верзе якісь нісенітниці про кінець світу. Ви не захворіли часом, шановна? — голос чоловічий і досить спокійний. Ми розвернулися.
Три дорослі постаті. Дві чоловічі, а між ними — Руслана, наша Руська. Жива-живісінька.
— Доброго вечора, шановна Марино Іпатіївно! — Говорив уже інший чоловік, той, що праворуч від Руслани. Він міцно тримає малу заразу за руку, наче боїться, що вона може дременути куди подалі. І правильно боїться. Ця може. Хай би дременула, я б не стала заперечувати. Тільки недалеко. Аби я змогла наздогнати і надавати стусанів.
Мене від несподіванки заціпило. Інка ж здивовано та зацікавлено оглядає трійцю, котра щойно непрохано увірвалася в будинок. Але вся трійця, здається, їй знайома. Бо вона, врешті, вийшла зі стану шоку й ожила.
— Доброго, що? — Георгіна чи Марина, дідько, хто ж з них зараз перед нами? Досі я була певна, що Георгіна. Вона ж називала мене своєю ученицею! Не має значення хто, але ця особа зараз не просто сердита. Вона люта, і я відчуваю це. Начебто крім мене ніхто ще не в’їхав, що не просто розгнівив жінку, а розгнівив ще когось чи щось.
— Шановні! Ви як увійшли?
— Anguis in herba, Марино Іпатіївно! А всі гади люблять молоко, а коли це молоко ще й не просте, а золоте, то… — Ото супутника собі Русланка підшукала. Говорить наче грається. Так і хочеться крикнути йому — цить, чоловіче, це не звичайна жінка, вона і півслова невлад сказаного не пробачить. А він ще й шкіриться. Та нічого такий. Чорні очка, таке ж волосся… Спортивний. Симпатичний навіть. Та це занадто для нашої Руськи. Ох, що ж це таке? От я ідіотка. Про що зараз думаю?
Чоловік веде далі:
— Ох, а у вас гості. Не зліться так. Злість вроду псує. До того ж ви самі винні. Розумію, обереги оберегами, але живою охороною, тобто з крові та плоті, нехтувати не варто. Я ж вас попереджував.
Марина чи Георгіна, біс її знає хто, посміхається криво. Здається, вона опанувала, врешті, себе:
— Забирайтеся геть, хлопці — і ви, Олеже Дмитровичу, і ви, Арсене, забула, як там вас далі, шановний, та й супутницю свою і отих трьох задрипанок з собою прихопіть. Хай мені карму не псують. Немає нам про що говорити. Я з приреченими до страти не розмовляю. — Від голосу аж іскри летять, але не гарячі, а холодні, мов шматки льоду. Вона гордо піднімає голову, розправляє плечі, рукою показуючи на двері. В очах-проваллях — нескінченність. Я тепер розумію Інку, яка так вперто ховає свої очі. В погляді Марини — смерть.
— Ох, Мариночко Іпатіївно, навіть в найпохмурішій казці приречений до страти має право на останнє бажання. Невже ви нас позбавите цього невеличкого щастя? — той, що тримає Руську за руку, видно, зовсім утратив розум, чи він її не боїться насправді, чи просто від того, що вона його називає приреченим, у хлопа остаточно дах поїхав?
— Останнє бажання? — Марина чи Георгіна перепитує вже більш спокійно. Не можна сказати, що вона остаточно заспокоїлася, але принаймні притихла.
— Так. Останнє. — Це вже говорить інший чоловік. Він має вигляд дуже втомленого, і погляд також не наляканий чи знавіснілий, просто байдужий, наче його це все не дуже цікавить, а він за інерцією грає якусь тільки йому відому роль.
Марина-Георгіна сплітає руки на грудях.
— Що ж, можна. Але щоб потім на мене ніхто не скаржився і не проклинав. Зараз остання можливість у всіх піти звідси живими. Поки що дорога вільна.
Вона спеціально робить паузу. Ніхто навіть не поворухнеться. Клену себе за свою дурнувату хоробрість. Тітка наче приросла до місця, Інка також. Тільки той, що поруч з Русланою, щось шепоче їй на вухо, і вона заперечно хитає головою. Спадає тиша.
ebooksa