Євка завжди недолюблювала вітатися «по-людськи». Як не шпетила її мати, не змогла видресирувати. «День…», «вечір…» — то й усе вітання. Горло дере так, що я й слова кинути не годен. Киваю. Роздивляюся довкола. Оце і є пекло, так? Тобто без жодних жахіть. Певно, моя сестра не заслужила на щось жахливе. А от мені за що таке послаблення? Чи це — побачення з родичкою перед віковим засланням до киплячих казанів? Але за що і така приємність мені стогрішному — побачення?
Біла порожня кімната. Жодної цятки — ні чорної, ні будь-якої. Як на мене, забагато тої білоти — очі сльозяться. Та навряд чи це кого обходить. Навіть сестричка тримається так, ніби її все цілком влаштовує: і майже порожня біла-білісінька кімната, і те, що я от-от шию зверну, намагаючись збагнути, що мене непокоїть найбільше. Дідько! Допетрав тільки-но. Тут же немає дверей. Жодних, навіть найвужчої шпарини. Звідки ж тут взялася сестричка?! І чому її зовсім це не бентежить?! Он видивляється в стіни так, ніби перед нею — аркуш паперу, з якого треба прискіпливо вибрати єдиний-неповторний, той, що вартий найвдалішого малюнка. Знаю такий її стан. Нічого не турбувало, тобто не турбує, крім паперу, олівців й решти дорогоцінного художнього мотлоху. Чекаю. Невже вона збирається малювати тут, просто на стінах?! Хто знає, що за це їй буде, але ж навряд чи по голівці погладять і цукерочкою пригостять. А сестричка спокійнісінько лізе до наплічника, витягає звідти… кілька балончиків із фарбами. Стріпує головою, забираючи неслухняні пасма під картату беретку. Щось штрикає у грудях: дуже схоже на жест однієї знайомої малолітньої дурепи, яка от-от закохається в покидька. До речі, той покидьок, значно краще за мене знав би, що робити у цій-от замурованій диво-кімнаті, з якої вийти зась. Останнє одкровення настрою не додає. Але якщо Руслани тут, поруч з нами, немає… одне із двох: чи живою залишилася, чи опинилася у кращому місці. Бо янголят, безперечно, пильнують, вони — велика рідкість. Навіть якщо вони дещо кришонуті, як стверджують її супутниці… Та хоч би її з раю не спровадили, коли й там візьметься справедливість відстоювати!
Та поки думати про те нещастя не випадає: вона деінде, а поруч сестра. Що б зі мною не зробили потім, зараз мені дали шанс порозумітися. Хто знає, за які заслуги.
— Єво… — думки сипонули в усі боки, хоч би одненьку за хвіст вхопити! Може, мене от-от виженуть звідси утришия, а я тут дорогоцінні секунди витрачаю, тобто бекаю-мекаю. — Єво… Ти ж графіті не цікавилася, ніби, ніколи? Чого ж тепер?..
Геній, блін! Про найважливіше спитав! Невже Арсен і крихти не помиляється, коли мене так образно характеризує?! Але Євка киває. Серйозно-серйозно, без посмішки. Ніби я й справді про щось важливе розпитую.
— Так, не цікавилася! Але знаєш, братику, на снігу малювати ще гірше. Не тому, що зима намагається створене тобою швидко стерти і забути. Ще швидше, ніж люди… І не тому, що боїться. Ото сміху було б, якби зима мене боялася, правда?
Я під вимогливим поглядом великих сірих очей ствердно киваю: «смішно, дуже, живіт від реготу надірвеш…» Єва неквапом ховає балончики назад до наплічника. Залишає лише два — із синьою і червоною фарбами. Нащось запитально дивиться на мене, немов питає згоди. Німо погоджуюся. Вона підходить до стіни, на мить завмирає. От-от має з’явитися перша лінія. Однак вона не закінчила розмову, а розмовляти під час важливої роботи не любить.
— Якби не твоя Русланка, не знаю, щоб і робила. Звісно, викрутилася б якось, але це були тільки зайві зусилля… От, скажи, кому ще з живих, крім Руськи, на думку спало зі мною фарбами поділитися? Ох, Олеже! Як я за фарбами сумувала!
Це моя Євка. Її погляд, рухи, гримаски, он, губу нижню закусує. Саме вона, а не облуда, яку мені могли просто так підсунути. Та, зрештою, хто заради мене став аж таку майстерність виявляти? «
— Єво… — я маю обов’язково роз’яснити сестрі, що Руслана — не моя дівчина, ніколи нею не була і навряд чи колись схоче закохатися в такого довбня, як я. Пояснювати це сестрі?
— Єво, пробач мені.
— За що? — її здивування таке щире, що на мить ранить болючіше, ніж відверта образа.
— За все пробач: що не зміг захистити, що сидів тоді біля реанімації, і не за тебе молився, а думав, як помститися покидьку, бо чомусь певен був, що ти зможеш видряпатися. Не можна ж так, Господи, із дівчам чистим чинити, за єдину дурницю — на відкуп життя. Євко, я — ідіот, тобто месник, блін… Помстився так по-дурному за тебе, що ще гірше зробив і собі, і всім довкола. Та найболючіше, що мене не було поруч, коли тобі робилося погано, ще там, за життя. Вибач, що була самотньою… що мені було ніколи. Вибач, що любив, але так і не сказав, що ти — найкраща сестра, що… Ти ж через образу на мене не можеш… ну, зовсім піти? Аби спокій отримати врешті? Що маю зробити, аби тобі хоч трохи легше стало, що?!!
Диви-но, думав, що на півслова не спроможуся, а тут ледве зупинився від надміру емоцій. Заткнув пельку майже силоміць: зможе вибачити — хай каже, як спокутувати? А коли — ні, то що? Тоді і не знаю, як далі жити, але слова намарно переводити у такому разі не варто.
— Дурний ти, Олежику, хоч і старший брат. — Сестра зітхає зовсім по-дорослому. Невже дівчата ростуть і тоді, коли ідуть назавжди? Чи я й справді завжди був дурнем, бо не помічав, що вона доросліша, ніж її вважали, і знову й знову лажався, як із тою ж Русланкою? — З чого це ти взяв, що я тебе звинувачую? Невже, насправді так думаєш?! То й добре, що зможемо порозумітися, хоч отак-от. Однак, не тебе я тут бачити хотіла. Не місце тобі тут. Зарано надто… А щодо нас з тобою? То таке: тобі ж теж не завжди медово в житті бувало, а я за своїми малюнками і не помічала цього. Хоч теж тебе дуже люблю. Незважаючи на те, що ти дурень. А до того, що я досі тут, ти не маєш жодного стосунку. То хіба тільки твоя Руслана в силі зрозуміти.
Вона зітхає і рішуче проводить першу лінію, ще одну, ще… Е? Прямокутник? Сестричку потягло ілюструвати підручник із геометрії?
— Що це? — замість запитати про те, яким чином Руслані вдалося передати привиду справжні фарби, питаю перше, що на язик упало. Нащо мені це знати. То не моє, то з галузі чортознавства, а у цьому Арсен експерт — не я. Євка здивовано витріщається на мене, промовисто говорячи: «Що за довбень?»:
— Двері, звісно ж, братику! — і майже розпачливий потиск плечима. Ну як можна таку простісіньку річ не розчовпти?!
— Тобто для нас двері? — Обережно запитую та роблю крок до неї. Чи може людина збожеволіти вже на тому світі, після того як померла? Чи, може, тут у них так прийнято — самому собі робити двері, як вихід? Нічого мудрішого вигадати несила. Однак саму я її нікуди не відпущу! Ні, вже доста, хай терпить охорону!
— Ці двері, Олежику, для мене і для малих. Дехто їх «зозулятами зими» кличе. Дивно, правда? Але все ж воно краще звучить, аніж потерчата.
ebooksa