— Ґирлиґу, отче Гільйоме!
— Як? — майбутня «ґирлиґа» обіцяла бути заввишки як сам брат Петро.
— Ґирлиґу, — П’єр знову кліпнув. — Отець-абат веліти… велів мені йтить…
— Йти… — зітхнув я.
— Йти з вами та братом Ансельмом. Дорога довга є. Дорога нерівна є… Дорога небезпечна є, — додав він, трохи подумавши.
Сперечатись я не став — ченцеві меч не личить, але отакецька «ґирлиґа» та ще й у П’єрових ручиськах, цілком може стати в пригоді. Нехай змилується Господь над тими, хто потрапить під виріб брата Петра!
— Отче Гільйоме! — нормандець швидко роззирнувся й заговорив пошепки. — Вранці я в селі бути…
— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше, будь ласка!
Чоло нормандця зазміїлося зморшками.
— Уранці я… був у селі. Там я… зустрів чоловіка одного. Чоловік оцей великий пройдисвіт є. Він запропонувати… запропонував різне-всяке купити-продати…
Я поглянув на П’єра з усією можливою виразністю — і той остаточно зніяковів.
— Ну, отче Гільйоме! Ну, можна я просто сказати?
— Дюжину «Радій» перед сном, — зітхнув я. — Вголос і без помилок. Прийду особисто й перевірю. Отже, якийсь пройдисвіт запропонував продати…
— Меча, отче Гільйоме! — очі нормандця блиснули. — Й кольчугу. І два кинджали. Зовсім недорого!
Я примружився, взявшись спостерігати, як П’єр спочатку зблід, потім почав червоніти. Подумки я вже склав підходящу до випадку сентенцію — про правила братів-бенедиктинців, про різницю між ченцем і розбійником з битого шляху, а також про обов’язки майбутнього священика. Але останньої миті передумав — за благі, хоча й дурнуваті наміри, гріх судити суворо.
— Дорога справді небезпечна, — якомога м’якше зауважив я. — Але меч не допоможе. Володіти ним ви не вмієте, а брат Ансельм — і поготів. Захистом нам будуть наші ризи й звання братів-бенедиктинців. Втім, якщо хочете, кольчугу я вам дістану.
П’єрова фізіономія поволі набувала звичайного вигляду. Нарешті він усміхнувся:
— Дякую, отче Гільйоме… Тільки тут ще одне є… є…
Він зам’явся, потім явно неохоче повів далі:
— Отець-абат казати… казав, що в окрузі Пам’єусі…