…Після приїзду Його Високопреосвященства я міг очікувати чого завгодно, та все ж не цього. Хоча б тому, що отцю Ельфрику ось уже багато років немає жодної справи до марноти, яка попри всі старання заповнює Сен-Дені. Отцю Ельфрику взагалі ні до чого немає справи — якщо, звісно, не враховувати головного, навіщо ми й прийшли в обитель.
Про отця Ельфрика я почув ще до того, як переступив поріг Сен-Дені. Розповіді — точніше, легенди — про великого затворника ходили по всіх монастирях Королівства Французького. Отець Ельфрик кинув виклик світові, та на відміну від більшості братів, зумів вистояти. Його не цікавили монастирські справи — і монастирські чвари, він не писав наукових праць, не дегустував знамениті бенедиктинські вина. Розповідали, що він, прийнявши постриг, відразу ж зачинився в келії, проводячи час у молитвах і суворому пості. І це триває не рік, і не два, а вже сорок років!
На відміну від більшості подібних легенд, історія отця Ельфрика виявилася цілковито о правдивою. Уже в Сен-Дені я дізнався, що сорок років тому у ворота обителі постукав літній подорожанин, котрий прийшов невідомо звідки. Його впустили, і він залишився, щоб стати живою легендою, однією з тих, на яких і стоїть наш орден. Затворник залишав келію лише у великі свята, й тоді всі, хто був у храмі, з повагою дивилися на високу, трохи сутулу постать у темній рясі із глибоким каптуром, що закривав обличчя. Отець Сугерій потай уже розпорядився записувати всі розповіді про праведника, що ходили серед братів. Хтозна, чи не доведеться невдовзі складати життєпис нового святого?..
У келії отця Ельфрика я жодного разу не бував. Туди взагалі ніхто не заходив, окрім абата й отця Ерве. Тому я переступив поріг не без ніяковості й певного побоювання. Я зовсім не знав затворника — і ніхто його не знав — але відчував, що старий чернець чимось відрізняється від усіх нас, хто метушиться за стінами Сен-Дені.
— Я потурбував вас, брате Гільйоме, але ви, якщо не помиляюся, не спали.
Ще до того, як розгледіти темний силует, що застиг біля вузького віконця, крізь яке сочився нічний сутінок, я встиг відчути неабиякий подив. Вразила мова — абсолютно правильна, навіть вишукана латина. Чомусь гадалося, що майбутній святий висловлюється трохи інакше.
— Сідайте, брате Гільйоме, ліворуч — ложе. Я непогано бачу в темряві, та якщо бажаєте — запалю скіпку.
— Ні, не треба, — я нарешті впорався зі своєю ніяковістю. — Я теж бачу, але мені треба трохи звикнути.
Темний силует гойднувся — отець Ельфрик відійшов від вікна й опинився поруч.
— Он як? Це рідкісний дар… Вам болить голова, брате Гільйоме?
— Що? — я мимохіть підніс руку до скроні, що нила ще з вечора.
Раптово я відчув, як біль зникає без сліду. Схотілося негайно перехреститися, але я стримався, щоб не скривдити старого. Здавалося, він зрозумів — у темряві почувся такий несподіваний у цих суворих стінах сміх.
— Годі вам, брате Гільйоме! Вибачте, іноді забуваю…
Що саме він забуває, отець Бльфрик уточнювати не став, а я не зважився перепитувати.
— Брате Гільйоме, у вас попереду важкий і небезпечний шлях…
Отець Ельфрик зробив паузу, а мене навідала грішна думка. Отець-абат обіцяв нікому не розповідати про нашу місію…
— Не судіть суворо отця Сугерія, — я здригнувся, настільки слова затворника були доречні. — Він дуже непокоїться за вас. На жаль, те, про що він просить, вище за мої скромні сили.
Просить? Напевно, отець-абат і сам почав вірити в розповіді, які ходили про отця Ельфрика. Я відчув раптове роздратування.
Зараз старий запропонує мені який-небудь оберіг з кутнім зубом Святої Катерини…
— Тепер ви гніваєтеся на мене, — отець Ельфрик похитав головою, й мені стало ніяково. — Розумію! Доведеться розбиратися в підступах єпископа Пам’є та сеньйора д’Еконсбефа, а тут серед ночі вам нав’язує своє товариство божевільний старигань, що вже сорок років не виходив за монастирську огорожу!