Очі звикли до темряви, і я вже міг розгледіти його. Цього разу він був не в рясі, а в простій сорочці, й обличчя було відкрите — худорляве, з різкими гострими рисами. Дивним блиском світилися глибоко посаджені великі очі. Затворник зовсім не виглядав стариганем — але ж йому мало бути щонайменше вісімдесят!
— Отче Ельфрику, я…
— Не треба, — довга худа рука нетерпляче смикнулася. — Не називайте мене так. Я — брат Ельфрик, такий самий смиренний син Сен-Дені, як і ми всі. І я просив вас прийти зовсім не для того, щоб вручити вервечку, якою оперізувався Святий Ашель, аби вона оберігала вас від підступів окситанської погані.
— Я б не відмовився, — думка видалася кумедною, та в глибині душі всі ми віримо, що такі дитячі дива трапляються.
— На жаль… Я не така вчена людина, як ви, отче Гільйоме, але давно зрозумів, що лише Сила Божа може захистити від Ворога. Проте цю Силу не збережеш у релікварії. Нехай будуть із вами Господь і Святий Бенедикт!
Він осінив себе хрестом, і я вчинив так само. Запала тиша. Мені здалося, що отець Ельфрик хоче сказати щось важливе. Хоче — але не наважується.
— Брате Гільйоме, у розмові з отцем Сугерієм ви згадали дерґів.
— Так… — от цього я аж ніяк не сподівався. Яке діло затворникові із Сен-Дені до моїх учених штудій?
— Ви вважаєте, що дерґи — це таємна секта, яка збереглася з давніх часів?
— Збереглася? — я здивувався ще більше. — Брате Ельфрику, я не стверджував такого! Мені здається, що дерґи — таємний орден, який існував у перші століття після Різдва Спасителя. Від них збереглися перекази, документи, написи, але вони самі…
— Дерґи існують, — голос пролунав тихо, й першої миті я вирішив, що мені почулося. — Вони існують, брате Гільйоме.
Певна річ, треба було просто погодитися й не сперечатися зі старим, та звичка взяла гору.
— Вибачте, брате Ельфрику, але таке мені вже випадало чути. На жаль, жодних доказів немає. Дерґи — це легенда, заснована на якихось реальних, але вже забутих фактах.
— Забутих? — голос старого пролунав сумно. — Це правда, брате Гільйоме. Дерґів забули, але вони ще існують. Це не секта й не орден. Це плем’я.
Я знизав плечима. Таке теж доводилося читати.
— Так, це плем’я. Або народ. Не знаю, як висловитися точніше. У цього племені дивні звичаї й дивні легенди, але вони такі самі — або майже такі самі — люди, як і всі інші.
— Самі дерґи вважали інакше, — я згадав один стародавній манускрипт, який знайшов. у скрипторії Клюні. — У суперечці зі Святим Іринеєм один дерґ стверджував, що він — демон. Ба, навіть бог. Начебто він та інші дерґи посварилися з Юпітером, і той відіслав їх на Землю…
— Сподіваюся, ви не надаєте значення поганській маячні? — голос отця Ельфрика пролунав суворо й різко. — Дерґи — звичайні люди й здебільшого — добрі християни. Їх… нас хрестив Святий Патрик, той, хто приніс світло Істини в Бретань та Ірландію.
— Нас?!
— Нас. Я — дерґ, брате Гільйоме.