Я хотів був гідно висловитися з цього приводу, але згадав про подарунок, який Його Світлість надіслав монсеньйорові Рене. Так, ризниця сільського храму порівняно із цим — дрібниці.
— Ходімо, — вирішив я, — поговоримо.
Наш супутник спав чутливо. Щойно Ансельм легко торкнувся руки «побратима» з Неаполя, той, — точніше, та — миттю розплющила очі.
— Брате Октавію! — стиха покликав я, намагаючись не розбудити ГГєра. — Треба поговорити.
У темних очах на мить майнув переляк, але потім «брат Октавій» спокійно підвівся, насунув глибше каптур, пройшов за нами до краю галявини. Ансельм завбачливо тримався збоку, загороджуючи шлях до втечі. Втім, «побратим» і не збирався втікати. Ми присіли на траву, і я, озирнувшись на нормандця-хропуна, почав:
— Брате Октавію! Як то кажуть, троє становлять колегію. Ми із братом Ансельмом ніяк не могли дійти єдиної думки щодо одного важливого питання, а тому наважилися потурбувати вас. Питання суто теоретичне, можна сказати, догматичне. Ми розраховуємо на ті глибокі знання, які ви, мій брате, отримали в обителі Святого Роха під егідою гідного абата Джеронімо.
«Брат Октавій» незворушно кивнув.
— Уявімо собі цілковито неймовірну ситуацію. Троє братів мирно подорожують у своїх справах і раптом зустрічають на своєму шляху велику грішницю, котру розшукують можновладці… Ну, скажімо, якусь Анжелу, дочку жонглера Тіно Міланця. Як вчинити їм? Вони — не судді й не вартові, але не хочуть порушувати закон і переховувати злочинницю. З іншого боку, їм не буде приємно, якщо цю грішницю привселюдно бичуватимуть на головній площі Тулузи, а потім затаврують і відправлять у підземелля до кінця днів.
— Це складне питання, — мені здалося, що «брат Октавій» гірко посміхнувся. — Може, ці троє братів захочуть отримати викуп від грішниці? Гроші… або ще щось — що зазвичай потрібно чесним братам від грішниць.
Я мимохіть здригнувся — в її голосі була не іронія, а неприхована ненависть. Ми із братом Ансельмом перезирнулися.
— Ми говоримо зовсім про інших братів, — спокійно зауважив я. — Ці три брати просто потрапили в скрутне становище. І, брате наш у Христі Октавію, прошу вас, пам’ятайте, не судіть, то й не суджені будете.
— Тоді, може, і цим братам, перш ніж судити грішницю, варто довідатися, чи справді вона настільки грішна, — «брат Октавій» відвернувся, й ми почули легкий смішок. — Брате Ансельме, ви думаєте, що зможете заступити мені шлях до лісу?
— Ні… — повільно відповів італієць, і мене вразила серйозність його тону. — Напевне, ні. Я давав обітницю й не торкнуся до жінки.
Він підвівся й відійшов убік, знов опустився на траву, демонстративно відвернувшись.
Та, що називала себе «братом Октавієм», зітхнула й скинула з голови каптур. Я опустив очі долу — спрацювала багаторічна звичка.
— І ви теж настільки лицемірні, отче Гільйоме? — дівчина розсміялася. — Які ж бо ви святі та божі! Весь вечір обидва витріщалися на мене… А ще смієте в своїх проповідях згадувати слова Христа про лицемірів! Просите не судити, а самі повірили, що я злодійка.
— Вас, дочко моя, звинувачують влада світська й влада церковна, — я знизав плечима. — На жаль, іноді мусиш доводити не лише провину, але й безневинність.
Вона замислилася — всього на мить, потім різко труснула головою.
— Ці собаки схопили батька, — у голосі дівчини знову бриніла ненависть. — Уся Ломбардія знає, що Тіно-жонглер не візьме й сухаря чужого — навіть якщо голодуватиме не він, а я! Кому потрібне їхнє погане золото? Раніше нам забороняли виступати, а тепер ваші божі дудки…
Не договоривши, вона різко підвелася. Я не ворухнувся, думаючи, що ще кілька років тому, швидше за все, повірив би цій дівчині.