Октавій взявся розповідати про суворість цієї славної обителі, а я став уважно спостерігати за ним, а заразом і за Ансельмом. Бо якщо брат Октавій здивував його, то сам брат Ансельм здивував мене ще більше. Хоча б тим, що вперше за все наше знайомство заговорив «ланго сі». Невдовзі й наш супутник перейшов на цю гарну мову і я почав втрачати нитку їхньої жвавої розмови. Втім, вона мене вже не надто цікавила. З’явилося дещо, що відразу ж зробило нюанси життя братів-бенедиктинців у далекому Неаполі не такими суттєвими.
…Уночі, коли біля згаслого багаття почулося молодецьке хропіння брата Петра, я тихо встав і підійшов до Ансельма. Той теж не спав і відразу ж підхопився.
Я кинув швидкий погляд на брата Октавія, котрий мирно спочивав, увіткнувшись головою в могутнє плече нормандця, й поманив Ансельма вбік. Ми відійшли на край галявини.
— Що не дає вам заснути, люб’язний брате? — поцікавився я. — Чи не ваші філологічні штудії?
Ансельм гмикнув:
— Не треба бути філологом, щоб зрозуміти: брат Октавій говорить як житель півночі. Неаполі «ланго сі» геть інша.
— І там немає ніякої обителі Святого Роха, — посміхнувся я.
— Так само, як і суворого абата Джеронімо. І взагалі, отче Гільйоме, цей брат Октавій… По-моєму, він жодного дня не був бенедиктинцем.
— Вона, — стиха уточнив я.
Італієць завмер, а потім зігнувся, задихаючись від реготу. Упереміш із нападами сміху чулося щось, що нагадувало висловлювання, якось вжиті в моїй присутності Його Високопреосвященством кардиналом Орсіні.
Я похитав головою.
— Брате Ансельме! Брате Ансельме! З кого ви смієтеся?
— З трьох капловухих із Сен-Дені! Ну, це ж треба!
— Ну, не такі ми вже й капловухі… До речі, гідний брат Октавій говорить як житель півночі? У Мілані говорять так само?
— У Мілані? — Ансельм мить роздумував, а потім присвиснув:
— У Мілані? Тіно Міланець, жонглер! І його дочка!
— …яку розшукують по всьому графству Тулузькому. І що ми будемо робити, брате Ансельме? Як ми вчинимо із грішною рабою Божою Анжелою?
Ансельм знизав плечима. Схоже, це питання було йому малоприємне. Мені, зізнатися, теж.
— Вона злодійка, — нагадав я. — До того ж обікрала храм.
— Ото лихо! — пробурмотів італієць. — Подумаєш!