Мертва зона

— О боже! — мовив Джонні.

А Четсворт голосно засміявся й ляснув себе по стегнах.

— Ви собі уявляєте?

Нічого схожого на мляву байдужість публіки на автостоянці біля супермаркету. Нічого схожого на поважну ділову атмосферу в Гранітній залі готелю «Хілтон» у Портсмуті. Грег Стілсон стояв на помості при в’їзді в свій рідний Ріджуей. За його спиною бовваніла статуя солдата федерального війська в насунутому на очі кашкеті й з рушницею в руках. Перегороджену вулицю виповнював знавіснілий від захвату натовп, переважно молодь. На Стілсоні були вицвілі джинси та армійська сорочка з двома нагрудними кишенями; на одній вишито напис «Даєш мир!», на другій — «Хай живе яблучний пиріг!» На голові в нього стриміла хвацько зсунута на потилицю каска будівельника-монтажника з наліпленою спереду зеленою емблемою Американського екологічного товариства. Поруч стояв якийсь візок з нержавіючої сталі. З динаміків лунав голос Джона Денвера, що співав: «Хвалити бога, я хлопчина з ферми».

— А що то за візок? — спитав Джонні.

— Побачите, — відказав Четсворт, і далі широко посміхаючись.

Гермен провадив свою розповідь:

— Темна карта — це Грег Еммес Стілсон, сорока трьох років, колишній роз’їзний торговець від методистського товариства «Американська праведна путь», колишній маляр, а свого часу й закликач дощу в Оклахомі, де він виріс.

— Закликач дощу… — здивовано промовив Джонні.

— О, це одна з підвалин його програми, — сказав Четсворт. — Якщо його оберуть, ми матимемо скільки завгодно дощу.

Гермен зауважив:

— Політична платформа Стілсона… ну, скажімо так — досить несподівана.

Джон Денвер закінчив пісню гучним викриком, і натовп радісно підхопив його. Потім заговорив Стілсон, і голос його, посилений потужними динаміками, розкотисто гримів. Складна акустична система відтворювала його мову дуже чисто, й було виразно чути кожний нюанс голосу. Від того голосу Джонні стало не по собі. В ньому переважали крикливі, вимогливі, мало не істеричні ноти, наче в якогось фанатичного проповідника-євангеліста. Було видно, як з губ промовця злітають бризки слини.

— Ви спитаєте, що ми будемо робити у Вашингтоні? Чого ми націлилися на той Вашингтон? — кричав Стілсон. — І яка в нас політична платформа? Наша платформа, друзі й земляки, це п’ятеро гасел, п’ятеро добрих давніх гасел! Що це за гасла? Зараз скажу. Перше: Геть словоблудів і нероб!

Над натовпом прокотився схвальний рев. Хтось почав жбурляти в повітря повні жмені конфетті, хтось загорлав: «Ур-р-ра-а-а!» Стілсон нахилився вперед.

— А хочете знати, навіщо я напнув оцю каску? Я вам скажу, друзі й земляки. Коли ви пошлете мене у Вашингтон, я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!

І, на превеликий подив Джонні, Стілсон по-бичачи пригнув голову й з пронизливим войовничим погуком узявся розгойдувати поміст, на якому стояв. Роджер Четсворт аж зігнувся на стільці, заходячись невтримним реготом. А натовп на екрані шаленів. Стілсон відступив від краю помосту, зняв свою монтажницьку каску й метнув її в натовп. За неї вмить зчинився справжній бій.

— Гасло друге! — крикнув Стілсон у мікрофон. — Викинути геть з уряду кожного, від найнижчого до найвищого, хто, маючи законну дружину, розважається в ліжку з усякими там дівчатками! Хай собі бахурює, але не за рахунок платника податків!

— Що він верзе? — спитав Джонні, розгублено кліпаючи очима.

— Ну, це він ще тільки входить у раж, — відповів Четсворт. Тоді втер очі, що засльозились від сміху, і зайшовся в новому нападі.