— Мамо! Що таке? Що сталося?
— Схоже на те, що ми завдячуємо вам життя нашого сина, — промовив Роджер тим самим моторошно спокійним голосом. Джонні ніколи ще не бачив такого блідого обличчя. Роджер скидався на примарну воскову ляльку.
— Він
Ніхто йому не відповів. Аж раптом з-позад нього зметнувся пронизливий, істеричний крик Патті Стрейчен:
— Це він винен, отой! Це все через нього! Він сам думкою викликав пожежу, як у тій книжці «Керрі»[47]. Він злочинець! Убивця! Він…
Роджер обернувся до неї.
—
Патті зайшлася риданнями.
— Згорів? — повторив Чак.
Здавалося, він запитував самого себе, ніби хотів знати, чи підходить це слово.
— Роджере… — прошепотіла Шеллі. — Родже, любий…
Гомін на сходах і в підвальній залі наростав, здавалося, там шарудить сухе листя. Клацнула й замовкла стереосистема. Стало чути окремі голоси.
— І Майк там був?… Шеннон теж туди поїхав?… Точно знаєш?… Я вже збиралась їхати, як раптом подзвонив Чак… Моя мати була тут, коли на цього типа накотило, то, каже, б наче в могилу вкинули, і умовила мене поїхати сюди… А Кейсі теж там?… І Рей?… А Морін Онтелло?… Боже мій, і вона?… А…
Роджер поволі встав і повернувся до гостей.
— Я пропоную, — сказав він, — вибрати найтверезіших, що здатні вести машини, і всім разом їхати до лікарні. Їм потрібна буде донорська кров.
Джонні сидів, мов закам’янілий. Сидів і гадав, чи зможе зрушити з місця. Надворі загуркотів грім. А за ним глухо, мов далеке відлуння, почувся передсмертний материн голос:
Виконай свій обов’язок, Джоне.
Розділ двадцять четвертий
Дорогий Джонні!