— Ні. Принаймні поки що.
— Яку ви тут узяли діафрагму?
Джонні знизав плечима.
— Та я, знаєте, здебільшого граю на слух.
— Ви хочете сказати — на око, — всміхнувся молодик.
— Атож, на око. —
— Я й сам хотів би стати отаким вільним художником, — сказав молодик з усміхом. — Моя заповітна мрія — зняти коли-небудь щось подібне до піднесення прапора на Іводзімі[59].
— Я чув, то була інсценівка, — зауважив Джонні.
— Можливо, що й так. Можливо. Та однаково це вже класика. Ну, а скажімо, перший знімок приземлення летючої тарілки? Ото був би кадр! До речі, в мене тут із собою цілий портфель фотографій. Вам хто дає замовлення в «Янкі»?
Джонні вже аж упрів.
— Власне, я маю від них тільки це замовлення, — сказав він. — І то було…
— Містере Клоусон, ви можете підійти, — почувся роздратований голос полісмена. — Переглянемо разом ваші відповіді.
— Агов, хазяїн кличе, — мовив Клоусон. — Я на хвилину, друже.
Він подався до столу, і Джонні з величезною полегкістю зітхнув. Тепер треба було мерщій накивати п’ятами.
Він ще два чи три рази клацнув затвором, щоб його відхід не так скидався на втечу, хоч, дивлячись у видошукач, майже нічого не бачив. А тоді вийшов за двері.
Клоусон, отой молодик у замшевій куртці, вже й думати про нього забув. Він вочевидь не впорався з письмовим завданням і тепер завзято щось доводив полісменові, але той лише головою хитав.
Джонні на якусь хвилину затримався у вестибюлі. Ліворуч був гардероб. Праворуч — зачинені двері. Він натиснув і виявив, що вони не замкнені. За дверима побачив вузькі сходи, які вели нагору, в сутінь. Там, як видно, були службові приміщення. І галерея.
2
Він спинився в невеличкому затишному готелі «Джексон-Хаус» на Головній вулиці. Готель не так давно наново опорядили, і, певно, це коштувало неабияких грошей; але господарі, мабуть, розважили, що новий лижний курорт окупить усі витрати. Та курорт уже встиг прогоріти, і тепер той невеличкий затишний готель ледь животів.