Мертва зона

У кінці коридору були двері без таблички. Вони стояли незамкнені, і Джонні вийшов на галерею в кінці зали, яка лежала внизу, помережана химерними тінями. Він зачинив за собою двері й ледь здригнувся, почувши, як порожньою залою прокотилася тиха луна. А коли він рушив праворуч попід задньою стіною, а тоді повернув ліворуч, кожен його крок так само відлунював серед тиші. Тепер він ішов попід правою стіною зали, на висоті метрів семи. Потім спинився над грубою, якраз проти помосту, куди через п’ять з половиною годин мав зійти Стілсон.

Джонні сів, підібгавши під себе ноги, й трохи звів дух. Глибоко подихав, намагаючись погамувати головний біль. У грубі не топилося, і холод спершу обволікав його іззовні, а потім почав проймати до кісток. То було наче передвістя могильного холоду.

Коли йому трохи полегшало, він натис на замки «дипломата». Вони воднораз клацнули, і так само, як перед тим від його кроків, у залі озвалася луна; тільки тепер це скидалося на звук зведених курків.

Західне правосуддя — раптом ці слова не знати чому спали на думку Джонні. Так сказав прокурор, коли присяжні визнали Клодін Лонже винною в убивстві її коханця. Тепер вона дізналася, що таке західне правосуддя.

Джонні заглянув у «дипломат» і потер очі: в них раптом задвоїлося. Та невдовзі й перестало. А з дерев’яних мостин, на яких він сидів, йому почало передаватися якесь відчуття. Картинка з дуже далекого минулого; якби то була фотографія, вона б мала колір сепії. На галереї стояли чоловіки, курили сигари, розмовляли, сміялися, чекаючи початку зборів міської громади. Який то був рік? 1920-й? 1902-й? Від цього видива на Джонні повіяло чимось потойбічним, і йому стало не по собі. Один із чоловіків говорив про ціни на віскі й копирсався в носі срібною зубочисткою, а

(а за два роки перед тим він отруїв свою дружину).

Джонні здригнувся. А втім, видиво нічого не важило. Адже той чоловік давно помер.

У «дипломаті» поблискувала металом розібрана гвинтівка.

«На війні за таке нагороджують медалями», — подумав він.

І взявся складати гвинтівку. Щоразу як клацав метал, той звук повторювала луна, уривчасто й лиховісно, наче хтось знов і знов зводив курок.

Джонні зарядив «ремінгтон» п’ятьма патронами.

Тоді поклав гвинтівку на коліна.

І став чекати.

3

Світало повільно. Джонні трохи закуняв, але заснути по-справжньому не давав холод. Та й у тому короткому забутті його переслідували якісь невиразні, клоччасті привиддя.

Остаточно прочнувся він десь на початку восьмої. Внизу з грюкотом відчинилися двері, і він мало не крикнув: «Хто там?»

То був сторож. Джонні припав оком до ромбічного прорізу в балюстраді й побачив огрядного чолов’ягу в теплому морському бушлаті. Він ішов центральним проходом з оберемком дров і мугикав «Долину Червоної річки». З гуркотом скинувши дрова в дерев’яний ящик, він зник під галереєю в тому місці, де ховався Джонні. За хвилю Джонні почув, як забряжчали, відчиняючись, дверцята топки.

Раптом він подумав про те, що за кожним віддихом у нього з рота вихоплюються хмарки пари. А що, як сторож погляне нагору? Чи не помітить він їх?

Джонні спробував тамувати віддих, але від того враз посилився головний біль і знов почало двоїтися в очах.

До нього долинув шурхіт паперу, потім черкання сірника. В холодному повітрі ледь чутно запахло сіркою. Сторож і далі мугикав «Долину», а тоді зненацька заспівав на повен голос, страшенно фальшивлячи: «Ти долину навік покидаєш… не забути нам очі твої-і-і-і…»