— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.
— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?
— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.
— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.
Джонні подумки поблагословив дверний замок.
— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.
Сторож досадливо реготнув.
— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?
— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.
— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.
Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.
Внизу почулися звуки ходи. Відчинились і зачинились двері на сходи. Джонні чекав, заціпенілий і безпорадний. Просто під ним балакали ті двоє і сторож, але Джонні їх не чув. Він поволі, мов механічна лялька, повернув голову на в’язах і втупився поглядом у той кінець галереї, де мав з’явитися молодик, котрого Санні Еллімен назвав Мучі. Ого, як вражено сіпнеться його знуджене обличчя і як він роззявить рота!
Долинули приглушені кроки Мучі, що піднімався сходами. Треба щось придумати, бодай що-небудь. Та нічого не спадало на думку. Зараз вони його застукають, лишилася якась хвилина, і цього вже не відвернути. Хоч би що він зробив, кінець буде один.
Почали відчинятися й зачинятися двері в коридорі, усе ближче й виразніше. З чола Джонні впала крапля поту й залишила на джинсах темну плямку. Він пригадував кожні двері, повз які проходив сам дорогою сюди. Мучі вже заглянув до
Двері відчинились. Чути було, як Мучі ступив два кроки до балюстради, що тяглася вподовж задньої стіни зали.
— Усе, Санні? Ти задоволений?
— Там скрізь порядок?
— Еге ж, як у в’язниці, — відповів Мучі, і внизу почувся регіт.
— Ну то спускайся, і ходім пити каву, — сказав третій молодик.
Джонні не вірив собі. Двері з грюкотом зачинилися. Звуки ходи почали віддалятись — спершу в коридорі, потім на сходах і нарешті внизу.