Мертва зона

Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час — і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті — майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, — немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси — не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.

Час від часу він розплющував очі (чи то йому тільки здавалося) і справді бачив власників тих голосів: світлі, осяйні, розпливчасті постаті, що спершу не мали облич і то рухалися по кімнаті, то схилялись над ним. Йому й на думку не спадало озватися до них, принаймні на-початку. Він припускав, що цілком міг опинитись у загробному світі й що ті осяйні постаті належать ангелам.

З часом і обличчя, як перед тим голоси, ставали виразніші. Одного разу він побачив матір; нахилившись, вона потрапила в поле його зору й громовим голосом промовила просто в його задерте обличчя якусь страшенну нісенітницю. Іншим разом у кімнаті був його батько. Дейв Пелсен із школи. Медична сестра, яку він уже впізнавав, — її звали чи то Мері, чи то Марі. Обличчя й голоси то наближались, то віддалялися, зливаючись докупи.

Потім у свідомість закралося щось нове: відчуття, що він сам якось змінився. Це відчуття йому не подобалось. Воно викликало недовіру. Йому здавалося, що будь-яка переміна не віщує нічого доброго. Що вона може спричинитися тільки до смутку й лихоліття. Він поринув у темряву, маючи все, а тепер відчував, що виходить з неї без нічого, хіба лише з якоюсь прихованою дивною відмінністю.

Його сон доходив кінця. Сон чи що то там було — воно доходило кінця. Кімната стала тепер цілком реальна, цілком досяжна. І голоси, і обличчя…

Він уже збирався ввійти в цю кімнату. Та раптом йому здалося, що насправді він хоче зовсім іншого — повернути й утекти назад у той темний перехід, утекти назавжди. Нічого доброго там не було, тільки темрява, але краще вже темрява, ніж оце нове відчуття смутку й неминучої втрати.

Він обернувся назад. Атож, так і є: там, де стіни кімнати набували кольору воронованої сталі, в кутку обіч одного із стільців, кімната непомітно для рухливих осяйних постатей перетворювалася на перехід, що вів, як він тепер здогадувався, просто у вічність. Туди, куди канув отой другий голос, голос…

…водія таксі.

Саме так. Тепер він усе пригадав. Поїздку в таксі, водія, який жалівся на сина, що той відпустив довгі патли, що назвав Ніксона свинею. Потім — світло фар, що виринули з-за пагорба, по дві фари з обох боків білої осьової лінії. Зіткнення. Ніякого болю, тільки свідомість того, що він ударився ногами в лічильник і збив його з кронштейна. Потім — холодна твань, а далі — той темний перехід, і тепер оце.

«Вибирай, — прошепотіло щось усередині. — Вибирай, а то вони самі зроблять за тебе вибір і силоміць виймуть тебе звідси, хоч би що й де воно було, — як ото лікарі виймають дитину з материної утроби за допомогою кесаревого розтину».

А потім перед ним постало обличчя Сейри — вона, певно, була десь поблизу, хоч її обличчя не ясніло серед тих інших, що схилялися над ним. Вона мала бути десь поблизу, стривожена й перелякана. Адже тепер вона майже належала йому. Він відчував це. Він збирався просити її стати його дружиною.

Його знов опосіло оте відчуття неспокою, сильніше, ніж будь-коли, і цього разу воно пов’язувалось із Сейрою. Але бажання бути з нею переважило, і він прийняв рішення. Він повернувся спиною до того темного кутка, а коли згодом поглянув туди через плече, перехід зник, і обіч стільця була тільки гладенька біла стіна кімнати, в якій він лежав. Трохи згодом він почав розуміти, що то за кімната, — ну звісно ж, то була палата в лікарні. А темний перехід лишився в пам’яті далеким, невиразним спогадом, хоча й ніколи не забувся зовсім. Та куди важливішим і нагальнішим було інше: те, що він — Джон Сміт, що в нього є дівчина, яку звуть Сейра Брекнелл, і що він попав у жахливу автомобільну катастрофу. Він здогадувався, як неймовірно йому пощастило, що він зостався живий, і лишалося тільки сподіватися, що руки-ноги та все інше в нього ціле й здорове. А лежить він, мабуть, у клівз-мілзькій міській лікарні чи, ще певніше, в Східному медичному центрі штату Мен. Самопочуття підказувало йому, що він тут уже не перший день. Мабуть, пролежав непритомний десь із тиждень або й півтора. Отож час уже повертатися до життя.

Час уже повертатися до життя. Саме ця думка була в свідомості Джонні, коли все знов набрало чітких обрисів, стало на свої місця і він розплющив очі.

Було 17 травня 1975 року. Містера Старрета давно уже виписали додому з настановою щодня проходити дві милі пішки й уникати їжі, багатої на холестерин, яку він так полюбляв. Тепер у другому кінці палати лежав старий, що з останніх сил відбував п’ятнадцятий раунд двобою з чемпіоном у великій вазі — раковою пухлиною. Він саме спав після уколу морфію. До палати ніхто не заходив. Було чверть на четверту дня. Екран вимкненого телевізора тьмяно відсвічував зеленим.

— А ось і я, — хрипко промовив Джонні, ні до кого не звертаючись.

Його вразило, який кволий у нього голос. У палаті не було календаря, і він не міг знати, що пролежав непритомний чотири з половиною роки.

3

Хвилин через сорок з’явилася медсестра. Підійшла до старого на другому ліжку, замінила колбу на капельниці, тоді зникла за дверима туалетної і повернулася з голубим пластиковим глечиком. Долила води у квіти на столику старого. Там було з півдесятка букетів і кільканадцять листівок з побажаннями скоро одужати, що стояли розгорнуті на столику й підвіконні. Джонні спостерігав, як вона клопочеться коло старого, але поки що не хотів подавати голосу.

Сестра віднесла глечик на місце і підійшла до ліжка Джонні. «Зараз переверне мені подушки», — подумав він. На мить їхні погляди зустрілись, але вона й оком не змигнула. «Не знає, що я прокинувся. Певно, й раніше лежав з відкритими очима. Це їй ні про що не говорить».

Вона просунула руку йому під потилицю. Рука була холоднувата, приємна, і в цю мить Джонні дізнався, що сестра має трьох дітей і що найменший хлопчик минулого літа майже осліп на одне око. Нещасливий випадок під час святкового феєрверку на Четверте липня. Хлопчика звали Марк.