Мертва зона

— Скажіть мені принаймні одне, — попросив він. Голос його ніби долинав з далекої далини. Те, про що і він хотів спитати, раптом здалось йому страшенно важливим. — Ота ваша ручка… Як вона називається?

— Оця? — Браун показав її з величезної висоти свого зросту. Голубий пластмасовий корпус, волокнистий кінчик. — Вона називається фломастер. А тепер спіть, містере Сміт.

І Джонні заснув, але це слово ввійшло з ним і в сон, мов якесь містичне заклинання, сповнене ідіотського змісту: фломастер… фломастер… фломастер…

5

Герб поклав телефонну трубку і дивився на неї. Дивився довго. У вітальні гримів телевізор, увімкнений майже на повну гучність. Орол Робертс просторікував про футбол і про цілющу любов Ісуса. Як він пов’язував між собою ті дві матерії, Герб не вловив, бо саме тоді задзвонив телефон. Голос Орола звучав лунко й піднесено. Передача наближалася до кінця, і Орол ось-ось мав пообіцяти глядачам, що й їх чекає попереду щось добре. Як видно, Орол таки не брехав.

«Мій хлопчик», — подумав Герб. Тим часом як Віра благала в бога чуда, він сам молився про те, щоб його син помер. Виходить, бог зглянувся на Вірині молитви.

До чого ж усе йдеться і що тепер буде з ним? А як це вплине на неї?

Він зайшов до вітальні. Віра сиділа в своєму кріслі, її ноги в м’яких рожевих капцях спочивали на подушечці. На ній був старий сірий халат. Вона гризла хрустку кукурудзу просто з дротяного кошичка, в якому смажила її. Після нещастя із Джонні Віра набрала майже сорок фунтів ваги, і тиск у неї катастрофічно підскочив. Лікар радив їй медикаментозне лікування, а Віра вперто відмовлялася: мовляв, коли Господь бог хоче, щоб у неї був високий тиск, то хай так і буде. Одного разу Герб зауважив, що вона ж приймає таблетки, коли в неї болить голова, і Господь бог проти того не заперечує. Віра відповіла на це своєю найсолодшою страдницькою усмішкою і вдалася до найпотужнішої зброї — мовчання.

— Хто там дзвонив? — спитала вона, не відводячи очей від телевізора.

Орол обіймав за плечі відомого півзахисника команди «Ен-Еф-Сі» і промовляв до принишклої незліченної аудиторії. Півзахисник скромно всміхався:

— …і всі ви чули сьогодні розповідь цього чудового спортсмена, як він нехтував своїм тілом, своїм храмом Господнім. Усі ви чули…

Герб вимкнув телевізор.

— Герберте! — Віра рвучко випросталась і мало не розсипала свою кукурудзу. — Я ж дивлюся! Там же…

— Джонні прокинувся.

— …Орол Робертс і…

Слова застрягли в неї у горлі. Вона відсахнулась у кріслі, так наче Герб замахнувся на неї. А він одвернувся, не маючи сили говорити далі. Йому хотілось радіти, але він боявся. Страшенно боявся.

— Джонні… — Віра замовкла, судомно ковтнула, тоді спробувала заговорити знов. — Джонні… Наш Джонні?

— Так. Він майже п’ятнадцять хвилин розмовляв з доктором Брауном. З усього видно, це не те, чого вони побоювались… не тимчасове прояснення… Він доладно говорить, може рухатись.

— Джонні прокинувся?

Вона піднесла руки до рота. Наполовину спорожнений кошичок з кукурудзою, повільно з’їхавши з її колін, бухнув на килимок, і з нього покотились по всій кімнаті легкі білі кульки. Віра затулила руками рот і підборіддя. А очі її викочувались усе дужче, дужче, і зрештою Герб аж злякався, що вони ось-ось випадуть з очниць і зависнуть на жилках. Потім очі заплющились. Із затуленого руками рота вихопився тоненький звук, схожий на нявчання.