— Він не спав, — сказала Марі Мішо. — І говорив доладно.
— Гаразд, — відказав доктор Браун. — Я вам вірю. Прокинувся раз, то прокинеться й ще. Цілком можливо. Вся річ у тім…
Джонні застогнав. Очі його розплющились. Вони були безтямні, наполовину закочені. Потім він начебто побачив Марі, і погляд його зосередився. В очах майнула ледь помітна усмішка. Проте обличчя лишилося мляве й незворушне, так наче прокинулись тільки очі, а решта його єства й далі спала. Сестру раптом пронизало таке відчуття, ніби він дивився не на неї, а в неї.
— Я думаю, з ним усе буде добре, — мовив Джонні. — Як тільки йому почистять ушкоджену рогівку, око стане як нове. Повинне стати.
Марі вражено охнула, і доктор Браун поглянув на неї.
— Про що це він?
— Він говорить про мого хлопчика, — прошепотіла вона. — Про Марка.
— Ні, — заперечив Браун. — Просто розмовляє вві сні, оце і все. Не уявляйте собі хтозна-чого, сестро.
— Гаразд. Не буду. Але ж він зараз не спить, правда?
— Марі? — спитав Джонні. І спробував усміхнутися. — Я, здається, задрімав?
— Так, — сказав Браун. — Ще й розмовляли вві сні. Ось Марі аж злякалась. Вам щось наснилося?
— Н-ні-і… не пам’ятаю… А що я казав? І хто ви?
— Мене звуть Джеймс Браун. Як і того негритянського співака. Тільки я лікар-невропатолог. Ви сказали: «Я думаю, з ним усе буде добре, як тільки йому почистять ушкоджену рогівку». Здається, так, сестро?
— Моєму хлопчикові мають робити таку операцію, — сказала Марі. — Моєму синові Марку.
— Нічого не пригадую, — сказав Джонні. — Мабуть, я таки спав. — Він поглянув на Брауна. Тепер його очі були ясні й злякані. — Я не можу звести рук. Мене паралізувало?
— Ні. Спробуйте поворушити пальцями.
Джонні спробував. Пальці рухалися. Він усміхнувся.
— Чудово, — мовив Браун. — Назвіть своє ім’я.
— Джон Сміт.
— Добре. А друге ім’я?