У пошуках втраченого натхнення письменник Стефан Хошкевич вирішує змінити метушню міста на принади сільської глибинки. Але доля підкидає йому небезпечні випробовування в обличчі таємничих прадавніх істот, що потребують людської крові — вампірів…
v 1.0 ArmanDragon (Оцифровано Гуртом)
Олександр Шевченко
Глибинка
Всі герої цього твору — як живі, так і мертві — насправді ніколи не існували. Описане нижче селище — вигадка автора, і його (села) пошуки ні до чого не призведуть.
«Справді, своєрідна атмосфера панує тут… І начебто все живе сховалось глибоко в землю через страх смерті, що причаїлася. У тебе немає відчуття, що одного разу цей примарний образ раптом розтане як мара, як фата-моргана? Що приспане, приховане життя прокинеться од сну, як жахливий звір, для чогось нового, страшного?»
«Я дістав стару друкарську машинку, пачку дешевого паперу і кілька листів копірки. Вибір сюжету мене не цікавив, — що може бути краще в області безмежної, некерованої уяви?
Я збирався писати про жахи, про страх, про смерть. Яким же наївним я був!»
Частина 1
Втрачені надії (1)
Сон був дивовижно реальним.
Стефанові знову сім років. Він просто маленький хлопчик у витертих джинсах і завеликій сорочці, із затягнутим навколо пояса патронташем — подарунком дядька Максима. Знову він стояв перед дверима старої, захованої в заростях будяків хатини. Частка його свідомості вже знала, що відбудеться, коли він відкриє ці двері, знала й тремтіла від жаху; проте сон біг невпинно, за тільки йому відомим сценарієм. Передчуття лиха стиснуло груди, коли він торкнувся іржавої клямки.
А батьки й не знають, де він, промайнуло в думках. На якусь мить завагався, але цікавість все таки перемогла. Ні, не вона — це було якесь нав’язливе бажання, що, неначе прихований всередині магніт, примушувало хлопчика переступити через поріг хати. Натиснувши щосили на двері, Стефан відчув, як ті відчиняються з неприємним рипінням, і скривився від запаху плісняви, що повіяв з темних нутрощів будинку.
Знову прийшла гадка про батьків, які сидять зараз у дідуся, до якого вони й приїхали, п’ють, їдять і думають, що він грається у дворі. Але ж він тільки на хвилинку зазирне в цю халупу й відразу повернеться… З такими думками хлопчик зробив крок усередину, в сиру, затягнуту павутинням темряву. Його маленька долоня лягла на ручку іграшкового пістолета, що стирчав з кобури, і цей дотик додав йому впевненості. Коли очі звикли до мороку, Стефан зупинився і нарешті побачив…
Щось не те.
Тепер, уві сні, надра тієї покинутої хатини розтяглися на кілометри. Він бачив, як стеля, стіни та підлога утворюють якийсь нескінченний коридор, кінець якого губився у пітьмі. Щось примусило його зрушити з місця, чийсь тихий, проте наполегливий голос, що пролунав у голові:
— Стефа-ан…
Озирнувшись, він побачив замість дверей той самий коридор. От і все, тепер він у пастці, й те, що заманило сюди, нізащо його не відпустить… І знову голос покликав:
— Стефан…
Він підвів погляд догори. Там, на темній стелі, хтось був — він висів на ній, неначе велетенська комаха, витріщившись на хлопця круглими блискучими очима. І перш ніж той встиг скрикнути, сильні руки вчепилися йому в шию, перекривши кисень, а звідусіль залунав божевільний регіт. Темрява поглинула його.
— Ні!!!
ebooksa