Глибинка

Рвучко зігнувшись, Стефан Хошкевич сів у ліжку, руки неначе в судомі стиснули простирадло. Картина, що стояла перед його очима, відразу втратила барви й розтанула, проте льодяний переляк все ще здавлював серце. Він провів рукою спітнілим чолом.

— Господи, — вирвалося з грудей.

Поруч з ним заворушилася дружина. Він побачив, як у слабкому ранковому світлі, що лилося з вікна, заблищали її очі.

— Стефе? — запитала вона стурбовано. — Що сталося? Ти кричав…

— Наснилося, — пробурмотів, перевівши подих. — Ти спи.

— Жахливий сон?

— Так. Жахливий сон.

Він знову впав головою в подушки. Спати більше не хотілося. Марина притулилася до нього, і він обійняв її однією рукою, а сам став дивитися, як стеля поступово змінює колір з нічного фіолетового на блідо-рожевий.

Дивно, що мені наснилося дитинство, подумав він.

Епізод, давно похований у надрах пам’яті, знову нагадав про себе, примусивши замислитись і вкотре шукати пояснення тому, що тоді сталося. Насправді все було зовсім не так, як уві сні, але від цього воно не ставало зрозумілішим. Скоріше за все, це було лише видінням, виплодом його бурхливої дитячої уяви, проте страх, відчутний тоді, залишив глибокий слід у свідомості. Навіть зараз Стефан відчув, як холодіє його спина лише від згадки про ту пригоду, і рішуче наказав собі:

Забудь про це.

Світло, що лилося з вулиці, стало більш яскравим, воно жбурнуло на стіни зграю веселих сонячних зайчиків, і ті сповнили кімнату ранковою метушнею. З’явилися й звуки, характерні для міста, що прокидається, — цвірінчання пташок, голоси двірників, торохтіння старого автомобіля. Він позіхнув. Тепер його сон втратив свою силу, перетворився у щось нечітке, примарне, звільнивши місце для звичайних, буденних думок. Ось, наприклад, сьогодні він має зустрітися з головним редактором «Нового часу», і той скаже йому, чи беруть вони цикл його оповідань. Відверто кажучи, Стефан мав великі сумніви щодо цього, оскільки він вперше за останні два роки пробував надрукуватися у серйозному виданні. До того ж не було ніякої впевненості, що ця збірка має якусь художню вартість. Побоювання, що він вичерпав усі свої внутрішні резерви, кожного дня ставали дедалі сильнішими, і він майже втратив надію коли-небудь їх позбутися.

На столі причаїлися друкарська машинка, кипа прим’ятих аркушів і старий ноутбук невідомого покоління, що його Стефан розкопав на радіобазарі практично за безцінь. Він довго дивився на цю свою «зброю», розмірковуючи над одвічним для літераторів питанням — куди поділося натхнення? Колись він був досить популярним письменником, що поступово йшов угору по сходинках-оповіданнях, які одне за одним з’являлися у найпрестижніших на той час виданнях, отримуючи схвальні відгуки. Згодом вийшли два збірники, а потім — роман. Розіславши кілька його примірників у різні видавництва, був приємно здивований, коли всі відповіли згодою, — що у ті скрутні часи було явищем унікальним. А коли нарешті вийшов друком і розійшовся непоганим накладом, стало зрозуміло, що тепер можна диктувати свої умови. Два наступних творіння були зустрінуті з розкритими обіймами.

Зараз все це сприймалось, як сон, подібний до того, що наснився сьогодні. Так, йому вдалося на якийсь час очолити списки. Він навіть почав колекціонувати рукостискання та компліменти метрів белетристики. Але одного дня, коли здавалося, що все йде чудово, Стефан зрозумів, що більше не знаходить у собі потрібних слів. І що було ще гірше, зникли всі оригінальні ідеї. Написавши зо два десятки оповідок, він побачив, що кожна з них є лише слабенькою копією того, що вже було раніше, і всі видання одностайно від них відмовилися. Це примусило його засумніватися у власних силах.

Те, що він на якийсь час закинув письменництво, було помилкою, тепер це зрозумів остаточно. Відступ у літературі дорівнює поразці, і втратити те, чого досягнув, набагато простіше, ніж потім все надолужити. Коли минула криза слова, і прочитавши свою наступну новелу, Стефан залишив її на столі замість того, щоб відправити у сміття, повстала інша проблема: він втратив довіру читачів та критики. І щоб повернути її, потрібно було створити щось абсолютно оригінальне. Лише у цьому випадку у нього є шанси знову нагадати про себе.

Надворі вже зовсім розвиднілося. Обережно, щоб не будити Марину, він підвівся з ліжка й пішов на кухню зварити кави. В голові все ще крутилися думки щодо майбутнього твору; здавалося, ось-ось — і він знайде те, що шукав. Відчуття, що потрібна ідея десь поруч, не давало спокою. Поставивши кавоварку на вогонь, сів на стілець і занурився у роздуми.

Через деякий час на кухню увійшла дружина.

— Доброго ранку, лунатику, — промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата. — Ти сьогодні рано.

— Щось не спиться.

— Почекай трохи, я зроблю яєчню, — вона несхвально дивилася, як він наливає собі другу чашку кави. Стефан хитнув головою.