Глибинка

— Га?

— Тут є пошта? — Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

— Так. Оно, — той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

— Я збігаю відправити листа.

— Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти — відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо — лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

«… Відчуваю, що мій приїзд сюди не був марним. Того, що я почув, цілком вистачить для книги… Гадаю, я пробуду тут ще близько тижня, звісно, якщо мої хазяї будуть не проти. Тутешня атмосфера надзвичайно позитивно впливає на розумові процеси, і варто скористатися цим, поки є така можливість. Обіцяю все тобі докладно розповісти, коли повернуся.

Не сумуй!

Стефан.»

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?

— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

— Ага. Знайшов-таки своїх?

— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.

— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.

— Я б залюбки, але…

— Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.

— Час рушати.