Після недовгих роздумів Стефан відштовхнувся від ліжка і став на хиткі ноги. Подивився на простягнуту руку.
«Хто ти насправді?», хотів спитати, але вголос промовив:
— І ми пройдемо крізь вікно?
Навіть уві сні він зрозумів, що ляпнув дурницю. Малий засміявся, чи це йому тільки здалося?
— Ні, ми вийдемо через двері, як і всі нормальні люди.
Голова йшла обертом — Стефан неначе потрапив до своєї власної книги, де божевілля замінює здоровий глузд.
Але чому він дивується? Уві сні й не таке примариться.
— Жартую, — протягнув хлопцеві свою руку. — Ходімо, коли так.
Маленька долоня дитини обпекла могильним холодом. Вийшовши з дверей, Стефан скосив очі туди, де була кімната Семена й Уляни. Невже він справді робить це?
— Не турбуйся, — прошепотіла істота поруч. — Вони тебе не почують.
Далі, у заповнений мороком передпокій. Відчув, як шарудять під ногами старі газети, що вкривали підлогу.
Рука, неначе за бажанням невидимого ляльковода, потягнулася до гвіздка, на якому висів ключ.
— Не туди, — підказав Андрійко. Стефан уникав дивитися йому в очі, що палали зеленим, як у найбільшої в світі кішки. — Правіше.
«Ні… щось тут не те. Все занадто логічно. Коли ж я нарешті прокинуся?»
Ключ опинився в долоні, і він не вагаючись вставив його в щілину замка. Той глухо клацнув. З відчинених дверей ніч дихнула на нього пахощами яблуневого цвіту.
Маленька рука нічного гостя наполегливо потягнула його за собою, і Стефан безвільно пішов за ним, відчуваючи, як його охоплює цілковита байдужість до всього, що відбувається. Хай буде те, що буде. Переступивши поріг хати, вони зробили кілька кроків і повільно розчинилися у темряві.
Він не міг пригадати всі подробиці цієї подорожі.
Стефан не пам’ятав, як залишив позаду темні заспані хати і опинився серед німих дерев-велетнів. Відчуття було таке, начебто він якимось чином забрів у «Лісову пісню» Лесі Українки — навколо височіли апатичні сосни і звідусіль лунали таємничі звуки. Ліс неначе перетворився на величезну живу істоту, що уважно роздивлялася несподіваних гостей, можливо, розмірковуючи — проковтнути їх чи залишити живими? Під ногами тріщала суха глиця, і Стефан зрадів, що встиг натягнути капці. Проте всередині все ж причаїлася тривога, вона росла й розтікалася по жилах — все навколо було дуже вже реальним. Аж занадто.