Талiсман,

Очі Джека нарешті пристосувалися до яскравості безхмарного осіннього дня Територій, і він запримітив юного велетня, що стояв серед тварин, які товклися на місці, і ляскав їхні боки та ледь викривлені спини — хвацько, але не боляче. Джек сів, автоматично знайшов пляшку Спіді, в якій залишилося не більше одного коштовного ковтка, та сховав її. Він не відводив погляду від юнака, що стояв до нього спиною.

Високий — Джек припускав, що в ньому було п’ять футів і шість дюймів зросту, щонайменше — з такими широкими плечима, що ті видавалися непропорційними. Довге, засмальцьоване чорне волосся спадало йому до лопаток. М’язи набухали і перекочувались, поки він рухався серед тварин, що скидалися на корів-пігмеїв. Він відганяв їх від Джека до Західної Дороги.

Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.

2

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», — ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» — очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три — їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши від здивування, страху і зростаючої радості, але м’які подушечки лап.

Поки пастух наближався до Джека,

(людські? тваринні?)

очі дедалі яскравіше помаранчево горіли. На мить вони стали відтінку люмінесцентної фарби «Дей-Ґло», яку дуже люблять мисливці та працівники на дорогах. Потім потьмяніли до брудно-горіхового кольору. При цьому Джек помітив, що усмішка хлопця не тільки привітна, а й здивована, і миттю зрозумів два нюанси: по-перше, цей юнак нікому не завдасть болю, зовсім-зовсім, а по-друге, він дуже повільний. Може, й не пришелепкуватий, але повільний.

— Вовк! — закричав великий волохатий хлопчик-звір.

Джек, помітивши його довгий гострий язик, здригнувся й подумав, що саме на вовка він і схожий. Не цап, а вовк. Він щиро сподівався, що Вовк і справді не завдасть йому шкоди.

Якщо я й помилився, то мені принаймні не доведеться хвилюватися, що припущусь іще якихось помилок… коли-небудь іще.

— Вовк! Вовк! — Юнак простягнув руку, і Джек помітив, що вона, як і ноги, вкрита шерстю, тільки м’якшою і розкішнішою, ніж на ногах — дуже красивою насправді. Особливо густо вона росла на долонях — ніжно-біла, як зірочка на лобі коня.

Боже правий, він хоче потиснути мені руку!

Боязко згадуючи дядька Томмі, який вчив його, що не можна відмовляти в рукостисканні навіть найлютішому ворогу («Потім бийся з ним до смерті, якщо треба, але спершу потисни йому руку», — казав дядько Томмі), Джек простягнув власну руку, цікавлячись, чи її роздавлять… чи, може, з’їдять.