Він стояв у м’якій пилюці на узбіччі й підкинув монетку в холодне жовтневе повітря. Вона підлетіла, обертаючись і обертаючись, і блимаючи на сонці. Джек витягнув шию, аби відстежити її траєкторію.
Родина, що проїжджала поруч у старому «універсалі», надовго припинила суперечку і зацікавлено дивилася на нього. Водієві, напівлисому сертифікованому бухгалтеру, який часом прокидається серед ночі, гадаючи, що відчуває поколювання в грудях і під лівою рукою, спала на думку раптова і абсурдна низка образів. Пригоди. Небезпека. Похід з благородною метою. Сни про страх і славу. Він похитав головою, ніби намагаючись прочистити її, і глянув у дзеркало заднього виду на хлопця, який схилився над чимось. «
Ларрі влився в загальний потік машин, швидко розігнавши універсал до сімдесяти, і забув про малого в брудних джинсах край дороги. Якщо він до третьої доїде додому, то якраз встигне подивитися бій за титул чемпіона у середній вазі на «І-Ес-Пі-Ен»[150].
Монетка впала, і Джек схилився над нею. Випав орел… та це ще не все.
На монеті був портрет зовсім не Леді Свободи, а Лаури Делосіан, королеви Територій. Господи, як же вона відрізнялася від блідого, незворушного, сонного обличчя, яке він краєм ока побачив у павільйоні, де вона лежала, оточена стурбованими доглядальницями в білих хвилястих хустинах! На монеті її обличчя було пильним, розумним, енергійним і прекрасним. Ця краса не була класичною: лінія щелеп — недостатньо чітка, вилиці — надто м’які. Її краса втілювалася в королівській поставі голови і чіткому усвідомленні того, що вона добра і вправна. Він отримав свою відповідь, і нема чого оплакувати її.
О, і це обличчя, таке схоже на материне.
Джекові очі затягло слізьми і він сильно замружився, не бажаючи, аби сльози впали на землю. Він уже достатньо сьогодні наплакався, як для одного дня.
Коли він знову розплющив очі, Лаура Делосіан зникла; жінка на монеті знову стала Леді Свободою.
Все одно він отримав свою відповідь.
Джек нахилився, підняв монету з пилу, поклав її в кишеню і рушив до західного заїзду на «Інтерстейт-70».
День наступний. Біле, захмарене повітря, що смакує холодним дощем. Кордон між Огайо та Індіаною був зовсім неподалік звідси.
Під «звідси» мався на увазі невеликий гай за Льюїсбурзькою зоною відпочинку на І-70. Джек стояв, заховавшись — на що він дуже сподівався — поміж дерев, і терпляче очікував, доки великий лисий чоловік з гучним гунявим голосом повернеться у свій «Шевроле-Нова» і поїде геть. Джек сподівався, що той скоро поїде — до того, як почнеться дощ. Він і так замерз, бракувало ще й промокнути, бо ніс у нього й так від самого ранку закладений, а голос — захрип. Джек подумав, що тепер він точно застуджується.
Великий лисий чоловік з гучним нахабним голосом назвався Еморі В. Лайтом. Він підхопив Джека близько одинадцятої трохи північніше Дейтона, і хлопчик миттєво відчув, як у нього стислися нутрощі. Він уже їздив раніше з такими ось Еморі В. Лайтами. У Вермонті Лайт представлявся Томом Ферґюсоном і стверджував, що працює в магазині взуття; у Пенсильванії його прізвиськом було Боб Даррент («Майже як у того хлопця, що виконував пісню “Плюск”, ги-ги-ги»), а робота змінювалася на наглядача районної старшої школи; цього разу Лайт виявився президентом «Першого комерційного банку Парадайз Фоллза», у містечку Парадайз Фоллз, штат Огайо. Ферґюсон був темним кістлявим, Даррент — гладкий і рожевий, ніби щойно викупане немовля, ну а Еморі В. Лайт — великий і схожий на сову, а очі за окулярами без оправи скидалися на варені яйця.
От тільки Джек збагнув, що всі ці відмінності — дуже поверхневі. Усі вони слухали хлопчикову Історію з однаковим непідробним інтересом. Всі запитували, чи нема в нього вдома дівчини. Раніше чи пізніше він помічав руку (велику нахабну руку) в себе на стегні, а коли дивився на Ферґюсона/Даррента/Лайта, бачив у їхніх очах напівбожевільну надію (поєднану з напівбожевільною провиною) і краплинки поту на верхній губі (у випадку Даррента піт виблискував крізь чорні вуса, як крихітні білі очиці, що визирали з дрібного підліску).
Ферґюсон запитав, чи не хотів би він заробити десять доларів.
Даррент підвищив ціну до двадцяти.
Лайт свої великим нахабним і водночас якимось надтріснутим і тремтливим голосом поцікавився, чи знайде Джек застосування п’ятдесяти доларам — він завжди носить п’ятдесятку у п’яті лівого черевика, казав він, і з задоволенням дав би її паничу Льюїсу Фаррену. Вони б могли заїхати в одне місце біля Рендольфа. Порожній хлів.
Джек не прагнув з’ясувати, яким чином підвищення ціни від Лайта, у всіх його втіленнях, пов’язане зі змінами, які наклали на нього пережиті пригоди, — за природою своєю Джек був не надто інтроспективним і мало цікавився самоаналізом.
Він досить швидко з’ясував, як правильно поводитися з типами на кшталт Еморі В. Лайта. Перша зустріч з Лайтом — коли Лайт представився Томом Ферґюсоном — навчила його, що обережність — головна запорука успіху. Коли Ферґюсон поклав руку Джекові на стегно, хлопчик автоматично відповів, виходячи з прийнятих у Каліфорнії норм (а геїв там не бракувало): «Ні, містере, дякую. Я переконаний натурал».
Звісно ж, його вже мацали раніше — найчастіше в кінотеатрах, але був іще продавець у чоловічому магазині в Північному Голлівуді, який бадьоро запропонував хлопчику відсмоктати йому в кабіні для примірок (а коли Джек сказав: «Ні, дякую», — продавець відповів: «Гаразд, тоді йди приміряй цей синій блейзер, згода?»).
ebooksa