Талiсман,

— Вовку?

Вовк повернувся і поглянув на нього з усмішкою. Очі його зблиснули світло-помаранчево і на мить стали дикими й мудрими. А тоді блиск згас, і повернувся вічно здивований погляд кольору брудного горіха.

— Ти… якийсь вовкулака?

— Саме так, — відповів Вовк, посміхаючись. — Ти забив цей цвях, Джек. Вовк!

Джек всівся на камінь, задумливо позираючи на Вовка. Він уважав, що чимось здивувати його вже неможливо, але Вовк виконав цей трюк дуже вишукано.

— Як там твій батько, Джек? — спитав він недбалим, побіжним тоном, яким питають про чужих родичів. — Як там поживає Філ? Вовк!

4

У Джека виникла дивна асоціація: він відчув, як вітер вимів із його голови всі думки. На мить там не зосталося нічого, окрім цієї асоціації — як на радіостанції, яка транслює лише опірний сигнал. Тоді він помітив, як змінилося обличчя Вовка. На зміну щастю і дитячій допитливості прийшов сум. Джек побачив, як швидко роздуваються ніздрі Вовка.

— Він помер, так? Вовк! Мені шкода, Джек. Забий мене Бог! Я дурень! Дурень! — Вовк ударив себе кулаком по лобі і цього разу дійсно завив. Від цього в Джека захолола кров. Корівці почали стурбовано озиратися.

— Усе гаразд, — сказав Джек. Власний голос він чув наче збоку, ніби говорив хтось інший. — Але… звідки ти про це знаєш?

— Твій запах змінився, — просто сказав Вовк. — Завдяки твоєму запаху я знаю, що він помер. Бідний Філ! Який хороший хлопець! Кажу тобі просто тут і просто зараз, Джеку. Твій батько був хорошим хлопцем! Вовк!

— Так, — промовив Джек. — Був. Але ти звідки знаєш… його? І як ти дізнався, що він мій батько?

Вовк поглянув на Джека так, наче той поставив настільки просте запитання, що на нього навряд чи треба відповідати.

— Бо я пам’ятаю його запах. Вóвки пам’ятають усі запахи. Ти пахнеш, як він.

Гуп! Гумова палиця знову опустилася йому на голову. Джекові захотілося качатися по жорсткому, еластичному дерену, триматися за живіт і вити. Люди казали йому, що в нього батькові очі, батьків рот, навіть батьків талант до малювання, але йому ще ніколи не казали, що він пахне, як батько. Хоча він і розумів, що якась божевільна логіка в цьому є.

— Звідки ти його знав? — знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

— Він приходив з іншим, — врешті вимовив він. — З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, — поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. — Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз — це був спогад про дитяче нічне жахіття.

— Поганий, — сказав Вовк. — Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив — довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.