Талiсман,

— Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

— ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! — кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка[155]. Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

— Вовк! — кричав Джек. — Це Морґан. Це…

— Стадо! — кричав у відповідь Вовк. — Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…

Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним — стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.

Перш ніж Вовк дістався туди, з півдюжини корівець почали бити його і повалили долі. Вода хлюпотіла і бризкала тонкими, блискучими струменями. Тепер Джек бачив, що Вовка може затоптати дурнувате стадо, що кинулося навтьоки.

Джек кинувся в річку, що тепер була чорною від збуреного мулу. Потік старанно намагався збити його з ніг. Очі корівець божевільно оберталися. Тварини з муканням летіли повз хлопчика, мало не топчучи його. Вода хлюпала в обличчя, і Джек намагався протерти очі.

Тепер здавалося, ніби той звук виповнив увесь світ: ТРРРРРРІІІСССССК…

Вовк. Байдуже до Морґана, принаймні зараз.

Вовк у біді.

Наскрізь мокра патлата голова Вовка на мить з’явилася над водою, і одразу ж три корівці кинулися до нього, після чого Джек бачив лише вкриту шерстю руку. Він побрів уперед, намагаючись протиснутися крізь худобу. Деякі тварини ще стояли, інші — вовтузилися й тонули.

— Джеку! — голос перекрикував тріскотливий шум. Джек знав цей голос. Він належав дядькові Морґану.

— Джеку!

Ще один удар грому; потужний гуркіт, що прокотився небом, наче артилерійський снаряд.

Мокре волосся лізло Джекові в очі. Хлопчик, задихаючись, озирнувся через плече… і побачив зону відпочинку на І-70 біля Льюїсбурга, штат Огайо. Він дивився на неї ніби крізь хвилясте, погано виготовлене скло… і все ж бачив її. Край цегляного туалету майорів ліворуч від виснаженого, збуреного клаптика повітря. Праворуч виднілося щось схоже на бампер пікапа «шевроле», зависнувши десь за три фути над полем, де ще п’ять хвилин тому вони з Вовком спокійно сиділи і розмовляли. А посередині, скидаючись на актора масовки у фільмі про підкорення адміралом Бердом Південного Полюса, стояв Морґан Слоут, товсте, червоне обличчя якого перекосила вбивча лють. Лють, і щось іще. Тріумф? Так. Джек подумав, що побачив саме це.

Хлопчик стояв посеред потоку по стегна у воді й витріщався на вікно, що прорвалося в полотні реальності, широко розплющивши очі й роззявивши рот. Повз нього, мекаючи і бекаючи, дедалі тупцювала худоба.

Він знайшов мене, о Боже милий, він знайшов мене.

— Ось де ти, маленький гівнюче! — волав дядько Морґан. Його голос був гучним, але якимось приглушеним і мертвим, бо линув з однієї реальності в іншу. Здавалося, ніби ти слухаєш людину, що волає всередині телефонної кабіни. — Тепер ми побачимо, хто кого, еге ж? Еге ж?