Талiсман,

— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.

— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.

— Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.

— Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…

Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.

— Мамо? — гукнув він.

— Так, Джекі? — У її голосі вчувалося легке тремтіння.

— Усе добре? З тобою все гаразд?

— Зі мною? Звісно. — Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. — Звісно, усе гаразд. Чому б це мало бути інакше? — Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз між ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що він підслуховував; а тоді збагнув, що тим знанням було — уперше за весь час — визнання її хвороби.

— Добре, — промовив він, цього разу збентежено. Хвороба його матері, непристойно велика невисловлена примара, виросла між ними. — Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морґан… — Він знизав плечима.

Лілі затремтіла, і Джек зробив іще одне велике відкриття. Його матір боялася — принаймні не менше, ніж він сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням відкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд її глибоких очей.

— Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здається, я ніколи не зможу втекти від нього. Твій дядько Морґан любить тероризувати мене. — Вона видихнула сірий дим. — Боюся, мені більше не хочеться снідати. Чому б тобі не спуститися вниз і не попоїсти по-справжньому?

— Ходімо зі мною, — відповів хлопчик.

— Мені б хотілося трохи побути на самоті, Джеку. Спробуй це зрозуміти.

Спробуй це зрозуміти. Довіряй мені.

Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.

— Коли ти повернешся, я буду приязнішою, — сказала вона. — Обіцяю.

А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»

— Тобі щось принести?

Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.