— Я зник, Спіді? Ти бачив, як я зник?
— Ти пішов, — промовив негр і різко ляснув долонями. — Ось так
Повільно, мало не проти його власної волі, усмішка розтягнула вуста Джека… і Спіді всміхнувся йому у відповідь.
— Хотілось би мені зробити щось таке в комп’ютерному класі Містера Балго, — сказав хлопчик, і Спіді загиготів, як дитя. Джек приєднався. Від сміху йому покращало, майже так само, як тоді, коли він скуштував ожинових ягід.
Раптом Спіді знову посерйознішав і продовжив.
— Є причина, через яку ти маєш побувати на Територіях, Джеку. Ти маєш звідти дещо принести. Дещо надзвичайно могутнє.
— І воно там?
— Еге ж.
— Воно може допомогти моїй мамі?
— Їй… та іншій.
— Королеві?
Спіді кивнув.
— Що це? Де воно? Коли я…
— Збав оберти. Не жени. — Спіді звів руку. Губи його всміхалися, але очі були похмурими, майже зажуреними. — Усьому свій час. І ще одне, Джеку, я не можу розповісти тобі того, про що не знаю… чи про те, про що мені не дозволено говорити.
— Не дозволено? — спантеличено перепитав Джек. — Хто…
— Ну ось ти знову, — буркнув Спіді. — Слухай сюди, Джеку-Мандрівнику. Піти ти маєш якомога хутчіше, до того, як цей Блоут об’явиться тут і закопає тебе…
—
— Тобі треба піти, перш ніж він з’явиться.
— Але ж він дійматиме мою маму, — кинув Джек і замислився, чому він сказав саме так: тому, що це була правда, чи тому, що він шукав приводу відмовитися від мандрівки, в яку його виряджав Спіді, наче від страви, що може бути отруєною. — Ти не знаєш його. Він…
— Я його знаю, — спокійно заперечив Спіді. — Я його віддавна знаю, Джеку-Мандрівнику. А він знає мене. На ньому мітки, які поставив я. Вони сховані, але вони є. Твоя мамця сама може про себе подбати. Принаймні їй доведеться подбати про себе. Бо тобі треба йти.