— Куди?
— На захід, — відповів Спіді. — Від цього океану ген до іншого.
—
— Я можу туди полетіти? — спитав він у Спіді.
—
Більше він нічого не сказав, але йому й не треба було. Джек яскраво уявив себе; побачив, як падає з чистого, безхмарного неба, хлопчик-реактивний снаряд у джинсах і червоно-білій регбістській сорочці; парашутист без парашута.
— Ти
— Вони? — допитувався Джек. — Двійники?
— Деякі так. Деякі ні. Наразі більше нічого не можу сказати. Але ти точно доберешся туди, якщо захочеш. Дістанься іншого океану. Йди, коли можливо, Територіями та опинишся там раніше. Візьми сік…
— Ненавиджу його.
— Байдуже, що ти там ненавидиш, — різко обірвав його Спіді. — Ти дістанешся туди та знайдеш одне місце — іншу «Альгамбру». Тобі треба потрапити туди. Місцина та страшна й погана. Але ти мусиш піти туди.
— Як я її знайду?
— Вона кликатиме тебе. Ти почуєш її поклик, синку. Голосний і чіткий.
— Чому? — спитав Джек, облизнувши губи. — Чому я маю туди йти, якщо там так погано?
— Тому що, — промовив Спіді. — Там Талісман. Десь в іншій «Альгамбрі».
— Я не розумію, про що ти!
— Ти зрозумієш, — сказав Спіді. Він підвівся, а тоді взяв Джека за руку. Той також встав. Вони стояли віч-на-віч, чорний чоловік і білий хлопчик.
— Слухай, — сказав Спіді, і його голос набрав подоби повільного, ритмічного заклинання. — Талісман опиниться у твоїх руках, Джеку-Мандрівнику. Не малий і не дебелий, наче куля, кришталевий. В Каліфорнію підеш, нам ту кулю принесеш. Це тягар твій і твій хрест: його впустиш — втратим все.
— Я не розумію, про що ти! — вперто повторив переляканий Джек. — Ти мусиш…
— Ні, — промовив Спіді доброзичливо. — Я маю цим ранком завершити ремонт каруселі. Джеку, ось що я маю зробити. На балачки в мене часу більше нема. Мені треба повертатися до роботи, а тобі час вирушати в мандри. Гадаю, ще зустрінемося. Тут… або там.