І знову огидний смак змусив його міцно заплющити очі, а коли він їх розплющив, то з’ясував, що він тупо витріщається на жовтий знак із чорними силуетами дітей, що бігли через дорогу, — маленький хлопчик і маленька дівчинка. «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ!» — повідомляв напис. Чайка, цього разу абсолютно нормального розміру, з пронизливим криком полетіла геть. Вона, без сумніву, злякалася несподіваної появи Джека.
Хлопчик роззирнувся навколо, усе ще не розуміючи, де він. Шлунок, наповнений ожиною і «магічним соком» Спіді, перекочувався і буркотів. М’язи ніг неприємно затремтіли, та Джек миттю бухнувся на бордюр біля знака з такою силою, що віддача пройшлась по хребту і зуби клацнули.
Раптом він нахилився вперед, похиливши голову поміж розведених колін, і широко роззявив рот, переконаний, що зараз усе виблює. Натомість він двічі гикнув, мало не вдавився, а тоді шлунок заспокоївся.
Джек поглянув угору, і його знову охопило відчуття цілковитої нереальності. У світі Територій він пройшов путівцем не більше ніж шістдесят кроків. Він був певен цього. Припустімо, що його крок — це два фути. Ні, для певності — хай буде два з половиною. Це означало, що він пройшов лишень сто п’ятдесят футів. Але…
Джек озирнувся і побачив арку з величезними червоними літерами: «ДИВОСВІТ АРКАДІЯ». Напис тепер був так далеко, що він заледве міг його прочитати, попри чудовий зір. Праворуч від нього хаотично розкинулися будівлі готелю «Альгамбра», з англійськими садами попереду та океаном позаду.
У світі Територій він пройшов сто п’ятдесят футів. Тут якимось чином аж півмилі.
— Господи Ісусе, — прошепотів Джек Сойєр і затулив очі руками.
— Джеку! Джеку, хлопчику! Джеку-Мандрівнику!
Голос Спіді перекривав гуркіт шестициліндрового двигуна, що так нагадував звук пральної машини. Джек підвів погляд — голова в нього стала неймовірно важкою, а кінцівки від утоми налилися свинцем — і побачив, що старезний «Інтернешнл Ґарвестер» суне до нього. Прикручені до кузова пікапа саморобні борти хилиталися, мов негодящі зуби. Саму машину було пофарбовано в огидний бірюзовий колір. За кермом сидів Спіді.
Він повернув до бордюру, розігнав двигун на повну (
— З тобою все гаразд, Джеку?
Джек простягнув пляшку Спіді.
— Твій магічний сік — справжня погань, — мляво сказав хлопчик.
Спіді ображено глянув на нього… а тоді всміхнувся.
— А хто тобі сказав, що мікстура неодмінно має бути смачною, Джеку-Мандрівнику?
— Мабуть, ніхто, — відповів Джек. Він відчував, що сили — повільно, у міру того як минає нудотне відчуття дезорієнтації, повертаються до нього.
— Тепер ти віриш мені, Джеку?
Хлопчик кивнув.
— Ні! Так не піде. Скажи це вголос.