Талiсман,

— Мій син Льюїс, — сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.

— Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.

Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.

Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука — ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота — це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, — сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.

Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

— Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, — сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, — думав хлопчик. — Я Льюїс. Тільки б не забути…»

— Волів би і я не знати про це, — відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. — Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…

— Так, так, — сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, — нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. — Жодному слову!» — Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.

Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.

Озмонд загиготів.

— Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я був поганим, і, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капітане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим?

— Так, Озмонде, — відповів капітан.

— Дуже поганим? — перепитав Озмонд. Неймовірно: він почав пританцьовувати в багнюці. І водночас у ньому не було нічого жіночного: Озмонд був гнучким і тендітним, але Джек не відчував у ньому справжнього гомосексуалізму; якщо в його словах і був сексуальний підтекст, то Джек інтуїтивно відчував, що він безпідставний. Ні, від нього йшла глибинна злість… і божевілля. — Дуже поганим? Надзвичайно поганим?

— Так, Озмонде, — дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

— Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

— Він байстрюк, — сказав капітан. — І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. — Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

— Дуже поганий, надзвичайно поганий, — сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. — Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. — Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію — як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.