Талiсман,

22
18
20
22
24
26
28
30

Розділ десятий

Елрой

1

Коли мені було шість

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли — стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

— Саме вчасно, — сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. — Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

— Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

— Стули пельку, — гаркнув Смоукі, — Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»[105], а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».

Хлопчик пішов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукі, й міркуючи, що в нього, можливо, зламані деякі пальці. Цілком можливо. Голова гуділа від диму, галасу та схожих на скавуління ритмів «Хлопців з долини Дженні», двоє з яких на сцені явно хиталися. Свідомість свердлила єдина думка: не можна чекати до закриття. Він справді міг не витримати так довго. Якщо Оутлі — в’язниця, а «Пивниця Оутлі» — його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як і Смоукі, а може, навіть суворішим.

Попри свої хвилювання щодо того, якими будуть тут Території, чарівний сік здавався дедалі найнадійнішим засобом для втечі. Він міг би ковтнути і перенестися… і якби йому там удалося пройти на захід принаймні милю (чи дві щонайбільше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного містечка — може, десь біля Бушвіла чи навіть Пемброка.

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

— Здоров, Джеку, — сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. — Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі — ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

— Облиш мене, — слова зірвалися з уст з крижаним шепотом.

Чоловік підійшов ближче.

— Ти вже мав би піти геть.

Джек спробував відступити… але тепер він стояв під стіною, і ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек відчув у його подиху запах зогнилого м’яса.

2

У четвер між полуднем, коли Джек узявся до роботи, і четвертою дня, коли після роботи усілякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон із повідомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двічі.

Коли він задзеленчав уперше, Джек узагалі не відчув жодного страху — виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс».